Якось ми з д-м Полом Брендом говорили про певних Християн, які пережили великі страждання. Після того, як він розповів мені кілька особистих історій, я запитав: біль привернув цих людей до Бога чи відвернув від Нього. Він трохи подумав, і зрештою сказав, що загальної, спільної реакції не було. Хтось став ближче до Бога, хтось відійшов від Нього, розлютившись. Головна відмінність полягала в тому, на чому зосереджувалась їхня увага. Ті, хто переймався питанням причини («Що я зробив такого, аби заслужити це? Що Бог намагається мені сказати? Невже це покарання?»), часто відверталися від Бога. І навпаки, переможні страждальці приймали особисту відповідальність за власну реакцію і довіряли Богові, незважаючи на незручності.
Потім д-р Бренд розповів мені історію однієї з найвідоміших своїх пацієнток Мері Вергес.
«Мері не була пацієнткою, хворою на проказу. Вона була медичним працівником і проживала при лікарні-лепрозорії д-ра Бренда в Індії. Одного разу вона поїхала на пікнік у багатомісному автомобілі, керованому молодим студентом, який намагався продемонструвати свою браваду. Кілька миль поспіль їдучи за млявим шкільним автобусом, водій, добряче роздратований такою повільною їздою, виїхав на зустрічну смугу і натиснув на газ. Коли він побачив зустрічне авто, він інстинктивно натиснув на педаль гальма – але помилково потрапив на педаль газу. Автомобіль злетів з мосту і скотився по стрімкому схилу вниз.
Мері Вергес, успішна в житті молода людина, нерухомо лежала на дні схилу. На обличчі глибокий поріз від виличної кістки до підборіддя. Нижні кінцівки безпомічно обвисли, як дві палиці.
Наступні кілька місяців для Мері були майже нестерпні. Хоча літня спека сягала вище 40 градусів, Мері лежала в спекотній лікарняній палаті під важелями, загорнута в плексигласову сорочку і пластмасові скоби. Її чекали болісні години лікування. Кожного тижня медсестра перевіряла, чи не повернулися відчуття, і кожного тижня вона провалювала тест, так і не відчувши поколювання на ногах.
Помітивши, як її відчай по спіралі котиться донизу, д-р Бренд зупинився біля дверей її палати, щоб відвідати: «Мері, – почав він, – думаю, настав час подумати про своє майбутнє як лікаря». Спочатку вона подумала, що він жартує, але він продовжив, висунувши ідею, що вона могла б допомогти іншим пацієнтам, ділячись з ними унікальними якостями співчуття і розуміння. Вона довго обдумувала його пропозицію, сумніваючись, чи відновляться в неї коли-небудь кінцівки настільки, щоб вона могла працювати, як лікар.
Поступово Мері почала працювати з хворими на проказу. Штат медиків помітив, що жалість пацієнтів до самих себе, їх безнадія і похмурість згасали, коли з ними була Мері Вергес. Пацієнти з проказою перешіптувалися між собою про свого лікаря на інвалідному візку (першу в Індії), яка була більш скалічена, ніж вони самі, і чиє обличчя, як і в них, було спотворене шрамом. Невдовзі Мері Вергес почала асистувати при операціях – втомлюючій, виснажливій для неї справі, в її сидячому стані.
Одного дня д-р Бренд зустрів Мері, коли вона на своєму візку їхала між будівлями лікарняного комплексу, і запитав як у неї справи. «Спочатку нитки цього клубка здавалися дуже заплутаними і розірваними, – відповіла вона, – але я починаю думати, що можливо життя має певну мету».
Одужання Мері включало багато нестерпних, болісних годин терапії і не менше операцій на спині. У неї залишалось нестримне бажання до життя і вона постійно боролась з тяжкими ранами. Але тепер вона мала зблиск надії. Вона починала розуміти, що інвалідність не була покаранням, посланим Богом, щоб поставити її в умови жалюгідного життя. Навпаки, вона отримала найбільший свій набуток як лікар. У своєму інвалідному візку, зі своєю скривленою посмішкою, вона знаходила негайне і повне порозуміння з такими ж неспроможними пацієнтами.
Згодом Мері навчилась ходити на милицях. Вона працювала, отримуючи стипендію, у Нью-Йоркському інституті фізіотерапії і реабілітації, а згодом очолила нову кафедру в фізіотерапевтичній школі у Веллорі, Індія.
Мері постає як надзвичайний приклад людини, яка так і не знайшла відповіді, запитуючи, чому сталась ця трагедія. Але коли вона повернулась до Бога і запитала для чого, то зуміла довірити Йому сплести новий візерунок свого життя. Зробивши це, Мері Вергес досягла значно більшого, ніж могла б досягти, якби не стався той випадок.
Мері Вергес є повною протилежністю тим знайомим мені людям, які відвернулися від Бога через свої страждання. Вони говорять про свої хвороби, часто з проявом іпохондрії, так ніби це єдине, що вони мають у житті. Вони дають повний вихід жалю до самих себе, який тихо жевріє в глибині кожного з нас.
Страждаюча людина стикається з вибором. Вона може відступити від Бога в люті чи у відчаї. Або може прийняти випробування як можливість порадіти. Я не маю на увазі, що Бог любить один вид страждальців і відвертається від іншого, чи навіть, що одні є більш «духовними», ніж інші. Я переконаний, що Бог розуміє тих людей, які впираються, борються і кричать не менше, ніж Він розуміє тих, хто навчився, що страждання можуть бути засобом милості, трансформації. (Пригадайте, що Богові були значно приємніші відверті запальні слова Йова, аніж жалість його друзів).
Богові не потрібна наша правильна реакція, аби вдовольнити Його заздрісний батьківський гонор. Він скеровує увагу з причини на реакцію заради нас самих, а не заради Себе. Бо справді, шлях радісного прийняття має самозцілюючий ефект; радісне і вдячне ставлення зменшує стрес, заспокоює нерви, послаблює страх і допомагає мобілізувати захисні сили організму.
Чи дійсно нам так потрібно знати, чому Бог допускає ті чи інші випадки страждання? Таке знання може викликати ще більшу злість і гіркоту. Але коли ми навертаємося до Нього з вірою, це дійсно допомагає в нашому нещасному стані. Це може зламати нашу самодостатність і піднести нас на абсолютно новий рівень віри в Бога. Це може перетворити наші страждання на якості з тривалою, і навіть вічною цінністю.
«Не прошу в Тебе ані здоров’я, ані хвороби, ні життя, ані смерті; а щоб Ти використав моє здоров’я чи хворобу, моє життя чи смерть для Своєї слави… Ти один знаєш, що для мене краще; Ти суверенний господар; чини зі мною згідно Своєї волі. Дай мені, чи забери від мене, тільки пристосуй мою волю до Своєї. Я знаю тільки одну річ. Господи, що добре слідувати за Тобою, і погано ображати Тебе. А окрім цього, я не знаю, що є доброго чи поганого в будь-чому з речей. Я не знаю, що для мене корисніше, здоров’я чи хвороба, багатство чи бідність, чи щось інше в цьому світі. Це пізнання вище влади людини чи ангелів, і приховане серед інших таємниць Твого Провидіння, якому я поклоняюсь, але не насмілююся збагнути.» Молитва Блеза Паскаля