Поклик Любові

Теологи часом запитують, чи ми будемо „знати один одного” на Небесах, і чи певні любовні стосунки, які розвивалися на землі, й надалі будуть мати якусь вагу. Здається, доречним буде відповісти: „Це може залежати від того, яким типом любови вони стали чи ставали на землі”. Бо, певно, зустріти у вічному світі когось, до кого ваша любов у цьому світі, якою б сильною вона не була, мала лише природний характер, було б (на цих підставах) навіть не цікаво. Хіба це не так само, як зустріти в дорослому житті когось, хто здавався великим другом у початковій школі тільки завдяки спільним інтересам і заняттям? Якщо на цьому все закінчувалося, якщо він не був спорідненою душею, він буде зараз абсолютно байдужий вам. Ніхто з вас більше не стріляє з рогатки. Ви вже більше не хочете обміняти свою допомогу з французької на його з арифметики. Підозрюю, що в Небесах любов, яка ніколи не втілювала Самої Любови, буде так само неактуальною. Бо природа померла. Все, що не є вічним, є навіки застарілим.

Але мені не варто закінчувати на цій ноті, я не смію – навіть з огляду на те, що мої прагнення і страхи спонукають мене до цього – дозволити комусь з моїх читачів, який втратив близьку людину і переживає спустошення, ще більше повірити в поширену ілюзію, що возз’єднання з покійною коханою особою – це мета християнського життя. Заперечення цього може звучати різко і неправдоподібно для розбитого серця, але це треба заперечити.

„Ти створив нас для себе, – сказав св. Августин, – і серце наше не супокійне, доки не спочине в Тобі“.[1] У це так легко повірити на коротку мить перед вівтарем чи, можливо, напівмолячись, напівмедитуючи у квітневому лісі. Біля ложа ж смерти воно звучить як глузування. Але ми піддамо себе далеко більшим глузуванням, якщо, метнувшись у цей бік, прив’яжемо свою розраду до надії – можливо, навіть за допомогою сеансу чорної магії – на те, що прийде день, і ми, цього разу назавжди, будемо знову насолоджуватися присутністю земної Коханої, і нічого більше. Важко не уявляти собі, що таке безкінечне продовження земного щастя буде цілком достатнім.

Але, якщо я можу довіряти власному досвіду, ми відразу ж отримуємо різке попередження, що щось негаразд. Як тільки ми намагаємося використати свою віру в потойбічний світ з цією метою, ця віра слабне. Миті мого життя, коли вона була справді сильною, завжди були моментами, коли Бог посідав центральне місце в моїх думках. Віруючи в Нього, я міг вірити в Небеса як наслідок. Але зі зворотним порядком: перше – віра у возз’єднання з Коханою, а тоді, заради цього возз’єднання, віра в Небеса, і, на завершення, заради Небес, віра в Бога. Так нічого не вийде. Можна, звичайно, собі це уявити. Але самокритична особа невдовзі дедалі більше усвідомлюватиме, що це лише її власна уява, що вона лише снує фантазії. А простіші душі відчують, що намарне зустрічаються зі своїми примарами і спробують надати їм подоби реальности самонавіюванням, нечистими образами чи, ще гірше, чаклунством.

Таким чином, досвід говорить нам, що не варто звертатися до Небес з проханням про земний спокій. Небеса не можуть дати іншого спокою, крім небесного. А земля не може дати й земного спокою. Земного спокою, зрештою, не існує.

Мрія віднайти свою мету, те, для чого ми були створені, у Небесах суто людської любови, є оманливою, або ж вся наша віра є помилковою. Ми були створені для Бога. Лише будучи певною мірою такими, як Він, лише будучи виявом Його краси, ніжної дбайливости, мудрости чи доброти, ми могли пробудити в собі любов до земної Коханої особи. Справа не в тому, що ми полюбили їх надто сильно, а що ми не зовсім розуміли, кого ми любили. Йдеться не про те, що нас попросять відвернутися від них, таких рідних і близьких, до Незнайомця. Коли ми побачимо лице Бога, ми зрозуміємо, що завжди Його знали. Він брав участь, творив, підтримував кожну мить земного життя чистої любови. Все, що було справжньою любов’ю, було, навіть на землі, набагато більше Його, ніж нашим, а нашим лише тому, що належало Йому. На Небесах не буде болю чи потреби відвертатися від наших земних Коханих. По-перше, тому, що це відвернення вже відбудеться: від портретів – до Оригіналу, від струмочків – до Джерела, від сотворінь, які Він зробив любими, – до Самої Любови. Але по-друге, тому, що ми знайдемо всіх їх у Ньому. Люблячи Його більше, ніж їх, ми любитимемо їх більше, ніж зараз.

Але все це дуже далеко, „на землях Тройці“, а не тут на вигнанні, у долині сліз. Тут скрізь панує загибель і відречення. Власне важка втрата (якщо вона нас спіткала) може мати свій смисл. Ми тоді змушені намагатися повірити в те, що наразі не можемо відчути – що Бог є наш справжній Коханий. Саме тому важка втрата є певним чином легшою для невіруючого, ніж для нас. Він може шаленіти, погрожувати кулаком Всесвіту і (якщо він геній) писати поеми, такі, як у Гаусмана або Гарді. Але ми, у стані найбільшої знемоги, коли найменші зусилля видаються надто великими для нас, мусимо починати намагатися робити те, що здається аж ніяк неможливим.

„Чи Бога любити легко?” – запитує один давній автор. – „Легко, – відповідає він, – для тих, хто це робить“. Я включив дві Благодаті в слово Милосердя. Але Бог може дати ще й третю. Він може пробудити в людині надприродну любов-поцінування до Себе. Зі всіх дарів цей дар є найбажанішим. Тут, не в нашій природній любові, навіть не в етиці міститься справжній центр всього людського та ангельського життя. З цим даром все можливо.

І на цьому, де має починатися краща книжка, моя мусить закінчуватися. Я не смію продовжувати. Лише Бог знає, чи я коли-небудь скуштував цю любов. Можливо, я лише уявляв собі цей смак. Такі, як я, чия уява далеко перевищує покірність, заслужили на покарання. Ми легко уявляємо, що досягли набагато вищого стану, ніж це є насправді. Якщо ми опишемо те, що уявили, то можемо змусити інших і себе повірити, що ми і справді там були. І якщо я це тільки уявляв, то хіба це не ще одна ілюзія того, що навіть уява в певні моменти перетворила всі інші об’єкти прагнення – навіть умиротворення, навіть бажання позбутися страхів – на поламані іграшки і зів’ялі квіти? Можливо. Можливо, для багатьох із нас весь наш досвід просто дає визначення, так би мовити, тій прірві, де повинна перебувати наша любов до Бога. Цього не достатньо. Але це вже про щось свідчить. Якщо ми не можемо „практикувати присутність Бога“, то це вже щось, коли ми практикуємо відсутність Бога, починаємо дедалі більше усвідомлювати свою несвідомість, аж поки не відчуємо, наче стоїмо біля могутнього водоспаду і не чуємо шуму, чи дивимося в дзеркало і не бачимо жодного зображення, чи уві сні простягаємо руку до видимих об’єктів і не маємо відчуття дотику. Знати, що це тобі сниться, – означає вже не так міцно спати. Але щоб почути новину про світ, який цілковито прокинувся, ви мусите звернутися до кращих від мене.

КІНЕЦЬ


[1] Августин. Сповідь

Попередній запис

Вплив Любові

Наступний запис

1 – Є лише один Бог – Отець