Ефеська Церква
Про трирічний період Павлового перебування в Ефесі, столиці римської провінції Азії (54-57 рр. по Хр.), стисло розповідає 19-та глава Дій. Подібно, як і в інших містах, в Ефесі зустріч із тамтешніми юдеями виявляється марною, і відчутним успіхом увінчується лише Павлова проповідь серед поган. В Ефесі присутність і діяльність Павла відбилися на житті громадськости міста ще більше, ніж у Коринті. Ми вже торкалися цього, представляючи постать Павла і найважливіші аспекти його місії.
За євангелізацію в Ефесі теж мусив особисто «розплачуватися» Павло. Лука у своїй розповіді зовсім не згадує про це, але Павло, принаймні завуальовано, не раз згадує про терпіння, яких він зазнав в Азії, тобто в Ефесі (пор. 1 Кор. 15:32; 2 Кор. 1:8-11). Лише в цьому місті Павло натерпівся стільки, що не надіявся «навіть жити» (2 Кор. 1:8). Тож розквіт християнства в Ефесі коштував Павлові, мабуть, більше, ніж деінде. І тепер, перебуваючи в Римі ув’язненим за Євангеліє, він має нагоду передати ефесянам своє послання, оскільки Тихик, везучи Павлове Послання до Колосян, мусить зупинитися в Ефесі.
Схоже на те, що якоїсь нагальної необхідности в написанні послання до ефеських вірних не існувало, утім, відносна близькість Колосів до Ефесу загрожувала поширенням також і в столиці Азії тих помилок, що побутували в провінційних містечках. Зрештою, у Павловій душі ще нуртували думки, якими він був сповнений, пишучи до колосян. Апостол був у захваті від таїнства Христа та Його присутности в Церкві, тобто в християнах, які жили в його часі і які житимуть у кожній епосі. Таїнство цієї надзвичайної єдности, що виходить поза рами часу і простору й проектується до Божої вічности, спонукує Павла написати це надзвичайно важливе для розуміння внутрішньої природи Христової Церкви послання.
Послання до Ефесян
Послання до Ефесян було написане, мабуть, дещо поспішно (вітання і вістки про себе Павло доручає Тихикові передати усно) і, можливо, було призначене не лише для Ефесу, а й для сусідніх Церков, підпорядкованих цьому центральному осередкові. Це послання також складається із двох частин: доктринальної і практичної.
а) Перша частина (Еф. 1-3). Після коротенького вступу Павло складає Богові величаве благодарення (Еф. 1:3-14) за спасіння всіх людей, що було заплановане від вічности і ось врешті-решт діждалося свого здійснення. Ця молитва, один із найбільш величавих текстів Павла, була написана в момент високого духовного піднесення й надзвичайного натхнення; вона пов’язана з іншими біблійними текстами подібного типу (пор. Дан. 2:19-23; Тов. 13:2-4; Лк. 1:68-79; 2 Кор. 1:3-5; 1 Петр. 1:3-6) і має тринітарний характер, оскільки в ній охоплені всі три Божі особи, що співпрацюють над спасінням людини:
- у віршах 3-6 Павло описує божественний замисел Бога Отця, згідно з яким Він сповнює Своїм благословенням в Ісусі Христі всіх тих, хто, йдучи слідом за Його Сином, стає Його усиновленою дитиною, отримуючи те ж прославлення, що і Його Син Ісус Христос;
- у віршах 7-12 представлене діяння Ісуса Христа: від Нього ми отримуємо відпущення гріхів, відкуплення і мудрість, тобто пізнання таїнства нашого спасіння, що відтепер обіймає всіх людей без жодних розрізнень і дискримінацій;
- вірші 13-14 присвячено діянню Святого Духа, присутнього в християнах як Божа печать, що вирізняє тих, хто належить Ісусові Христові, і як запевнення чи завдаток повного відкуплення, в якому вони з душею і тілом остаточно з’єднаються з Богом, осягнувши стан воскреслого Ісуса.
Павло молиться, щоб його вірні дедалі глибше пізнавали таїнство Божої любови, завдяки якій вони осягають те, що їм було від віку приготоване (Еф. 1:15-19), беручи участь у прославленні Христа, що був вивищений Божою могутністю понад всяке інше сотворіння й установлений «головою Церкви», що є його тілом і його «повнотою» (Еф. 1:23).
Цей останній термін (він уже траплявся в Кол. 1:19; 2:9) вказує тут на сферу надприродного діяння Ісуса: Він діє в Церкві, виявляючи в ній всю Свою спасительну силу і сповнюючи її Своєю благодаттю, Своєю могутністю та мудрістю на всіх її рівнях – від найвищих провідників до простих вірних. Вона мовби дає змогу Христові помножувати й посилювати Своє діяння, подібно, як члени людського тіла дають змогу здійснити дії, які замислила і наказує виконати його голова. Звісно, цей образ недосконалий, як і будь-який інший образ, адже в Церкві кожен член зберігає свою особисту свободу і відповідальність і кожен може прийняти або й відкинути вплив тієї благодаті, що її дарує Ісус; але він влучно виражає Павлову думку, що все в надприродному спасінні залежить від цієї благодаті і Церква – це природна сфера її діяння.
Увійти до складу цього чудесного організму покликані всі без жодних різниць – і євреї, і погани. У 2-ій главі Павло робить наголос на цьому аспекті, почергово вживаючи займенники «ми» і «ви», – тобто ми, євреї, і ви, погани: він констатує факт цього поділу, аби вказати на чудо їх зустрічі і єдности в Христі і в Церкві, що є першим знаком спасіння, яке Бог готував упродовж століть і яке знайде своє повне здійснення у вічності.
Ніхто не заслуговував на це спасіння, адже всі люди вже від народження були «дітьми гніву» (Еф. 2:3), та Боже милосердя виявилося більшим від всеохопности гріха. Тому кожен, хто увірував в Ісуса Христа і належить до Його Церкви, уже є спасенний, воскреслий і піднесений до неба. Зв’язок, який поєднує християн із Христом, для Павла настільки тісний, що там, де є Христос, перебувають також і вони, подібно, як тіло є там, де є його голова (Еф. 2:1-10).
Євреї і погани, ставши християнами, знайшли точку своєї зустрічі в особі Ісуса Христа – Того, хто повалив стіну, яка їх розділяла: таким чином усі вірні без різниці є повноправними громадянами Церкви і неба. Вони становлять одне-єдине тіло Ісуса і єдиний Божий храм, в якому наріжним каменем, що на ньому тримається ціла будівля, є Христос.
На вид цієї Церкви, що безперестанно зростає (Еф. 4:16), приймаючи до себе вірних з усього світу й об’єднуючи всіх людей і всі народи, як би вони не різнилися між собою, Павло падає в поклонінні та в молитві перед Отцем, хоч сама молитва прийде трохи пізніше (Еф. 3:14), бо на якийсь момент апостола поглинає та роль, яку Бог відвів йому самому в справі спасіння.
І ось врешті Павло починає свою молитву (Еф. 3:14-21), в якій смиренно приклоняється перед Богом Отцем, благаючи, щоб християни зростали у вірі і в любові, адже лише ці дві чесноти дають змогу глибоко проникнути в таїнство Церкви, досвідчуючи його у власному житті.
б) Друга частина (Еф. 4-6). Тепер апостол природно може перейти до практичних порад для щоденного життя вірних. Тісний зв’язок, що поєднує хрещених між собою та з Христом, Якого вони є живими членами, уже сам по собі вимагає гармонії, взаємної любови і відповідальности, з якою кожен має займати належне йому місце в цьому організмі (Еф. 4:1-16). Вхід до складу містичного тіла Христа – це не є якийсь магічний дотик, що в одній хвилі міняє цілу особу; це радше зачаток, це сила, що має поступово елімінувати стару людину з її схильностями до зла та сформувати нову людину на образ Ісуса Христа (Еф. 4:17-32).
Братня любов і чистота в поведінці чинять християнське життя світлим (пор. Еф. 5:8: «поводьтеся, як діти світла»); натомість нечистота, егоїзм і ненависть – це темрява гріха і смерти, в якій борсається і впадає в розпач людина, далека від Ісуса Христа і від світла Його Євангелія (Еф. 5:1-20).
Подібно, як і в посланні до Колосян, у нашому посланні теж знаходимо маленький «кодекс» родинної етики (Еф. 5:21 – 6:9). Слід звернути особливу увагу, яку велич має для Павла християнське подружжя, живий образ відносин між Христом та Церквою (Еф. 5:25-33). Ці відносини, котрі ґрунтуються на любові, що готова навіть до найвищої жертви, мають, своєю чергою, становити зразок для взаємної любови між чоловіком і жінкою.
Наприкінці послання знаходимо один, так би мовити, «військовий» уривок: апостол закликає своїх вірних зодягнутися в християнську «зброю» (броню, шолом, меч, щит…), що полягає у вірі, у Божому слові і в різних інших чеснотах. Павло знає краще від будь-кого іншого, що християнське життя – це немов військова служба, це боротьба проти диявола, проти себе самого, проти супротивних Євангелію ідеологій і звичаїв цього світу. Наостанку Павло заохочує ефесян до безнастанної молитви. Вістки про себе, цілком відсутні в цьому посланні, Павло поручає Тихикові передати усно. Останні два вірші являють собою зворушливе побажання, яким переповнене палаюче любов’ю до Христа серце Павла.