Оскільки «пастирські» послання містять у собі головним чином норми практичної поведінки для тих, хто має керувати Церквою, й адресовані «любим синам», Павло, пишучи їх, не переймався дотримуванням якогось чіткого плану, і їх читання не викликає особливих труднощів.
Замість того щоб стисло викладати їх зміст, на наш погляд, доцільніше буде розглянути ті моменти, на яких Павло робить найбільший акцент.
а) Найпекучішою проблемою, що турбує Павла в цих посланнях, є збереження непорушности й чистоти християнської віри – віри в сенсі сукупности правд, в які слід вірити. Небезпека проникнення до апостольського вчення різних хибних ідей завжди існувала з боку певних «фальшивих учителів» юдейського походження, що творили собі якусь дивну мішанину з юдейських, християнських і навіть поганських релігійних теорій.
Павло закликає своїх співпрацівників рішуче боротися проти будь-якої помилки у вірі, навчаючи своїх вірних лише того, що вони отримали від свого вчителя, та застерігаючи їх перед тими, хто, користуючись їхньою необізнаністю, намагатиметься ввести їх у блуд (2 Тим. 3:6-7). Безперечно, Церква є «стовпом і підвалиною правди» (1 Тим. 3:15), утім, поодинокі вірні можуть збитися з дороги й віддалитися від «здорової науки» (цей вислів часто знаходимо в пастирських посланнях: 1 Тим. 1:10; 6:3; 2 Тим. 1:13; 4:3; Тит. 1:9; 2:1).
Такі фальшиві вчителі втрачають здоровий глузд, ймучи віру «юдейським байкам» (Тит. 1:14), забороняючи споживати різні страви і навіть осуджуючи саме подружжя (1 Тим. 4:1-5). На противагу їм Тит і Тимофій мають наполегливо навчати простих правд віри, намагаючися не вступати в пусті балачки. Деякі особливо важливі твердження апостол вводить виразом: «Вірне це слово…» (1 Тим. 1:15; 2 Тим. 2:11 і ін.), подаючи час від часу короткі резюме християнської доктрини, важливі хоч би через той факт, що декотрі з них, мабуть, були усталеними формулами, що їх християни вивчали напам’ять і часто використовували в проповідях, у спільній молитві чи приймаючи хрещення. Ось деякі з таких місць: 1 Тим. 3:16; 6:13-16; Тит. 2:11-15; 3:4-7; 2 Тим. 2:11-12.
Зупинимося коротко над першим наведеним уривком: 1 Тим. 3:16. На думку багатьох учених, цей вірш є фрагментом літургійного гимну, що його співали перші християни на честь Ісуса Христа. В цьому уривку Ісуса названо «таємницею благочестя». Це значить, що Ісус-Богочоловік є таємницею правдивої віри; лише за Його посередництвом встановлюються наші стосунки з Богом, адже в Ісусі прийшов до нас Бог і в Ісусі ми прямуємо до Бога.
Перед нами строфа із шести коротких віршів. Такі пари, як «тіло – дух», «ангели – народи», «світ – небесна слава» чітко вказують на намагання висловити думку, що ця «таємниця благочестя» є синтезом усього, що існує як у людському, так і в Божому світі, тобто що воно становить центр уваги всіх розумних сотворінь. У першій парі віршів терміни «тіло» і «Дух» слід розуміти як два, так би мовити, стани, в яких почергово перебував Ісус Христос: стан слабкого й обтяжливого «тіла» нашої природи, в якому Він об’явив Себе людині, і стан «Духа» – тобто божественний, духовний, прославлений стан, в якому Ісус перебуває від хвилі Свого воскресіння. Цей стан перебування «в Дусі» Його «засвідчив» – себто чітко всім показав, що Він справді є Месією і Сином Божим, запевняючи, що Його вчення і чин відкуплення мають божественне походження.
б) Друга річ, якою Павло перейнятий і якою мають перейнятися також Тимофій і Тит, – це вибір тих, хто в Церкві має продовжувати місію апостолів: учити, уділяти святі таїнства та керувати вірними.
Якості, якими мають вирізнятися провідники Церкви і якими Тит і Тимофій мають перевищувати всіх, Павло описує в 1 Тим. 3:1-7 та Тит. 1:6-9.
Передусім вони є «вчителями» віри і християнського життя – й, отож, мають невтомно навчати своїх вірних, викладаючи їм науку віри точно такою, якою вони самі її отримали (1 Тим. 6:20; 2 Тим. 1:13; 3:14). Для них обов’язкова абсолютна доктринальна чистота (Тит. 1,9; 2 Тим. 2:2), щоб «зміст» Божого об’явлення передавався в повноті і без викривлень.
Вони також є «пастирями» – тож мають провадити свою паству, нагадуючи вірним усіх категорій про обов’язки їхнього стану (1 Тим. 6:17-19; Тит. 2:1-10). Вони є «священиками» – тож мають головувати в церковному богослужінні (1 Тим. 2:8-11).
Нарешті, – вони відповідальні за вибір своїх наступників. Залишаючи на боці дияконів, роль яких була допоміжна, ті, що звалися «єпископами» і «пресвітерами», мали владу лише над однією визначеною християнською спільнотою, на відміну від Павла, влада якого простягалася над усіма Церквами, що він заснував, та його делегатів, що могли мати більше чи менше ширшу владу залежно від дорученого їм завдання.
У пастирських посланнях не знаходимо жодного розрізнення між «пресвітерами» (тобто старцями) та «єпископами» (тобто наглядачами чи наставниками). Павло вживає обидва слова без різниці, вказуючи на тих самих осіб (пор. Тит. 7:5-7 і навіть Дії 20:17; 28).
Доки Павло був при житті, він керував християнськими спільнотами особисто – за допомогою послань або через своїх делегатів. У кожній заснованій спільноті Павло вибирав декілька старців, уповноважуючи їх керувати цими спільнотами й головувати на їхніх зібраннях (пор. Дії 14:23). По смерті Павла один із таких старців брав на себе повноваження апостола. Згодом цьому голові резервували звання єпископа, тимчасом як звання пресвітера залишалося для інших старців. Наприкінці першого століття, ще за життя апостола Івана, відомі нам Церкви виглядають уже цілком організованими, на чолі з одним єпископом, що послуговувався допомогою пресвітерів і дияконів.
У первісній Церкві існували теж і дияконеси. Як правило, це були старші жінки, що присвячували себе ділам милосердя, навчанню жінок і дівчат, що готувалися до хрещення, тощо. Павло трохи невиразно натякає на них в 1 Тим. 3:11, хоч і не називаючи їх «дияконесами»; однак якостей, що він їх вимагає від цих жінок, неможливо пояснити, якщо б вони не виконували якоїсь публічної служби в Церкві. У Посланні до Римлян Павло поручає римським християнам Фиву, «служебницю Церкви» (Рим. 16:1).
Павло вимагає, щоб єпископи і диякони були бездоганними, щоб довели свою розважливість і тверезість та щоб уміли чувати над дорученим їм стадом.
Наостанку необхідно зазначити, що вчені не дійшли згоди щодо автентичности цих послань. Висловлюють, наприклад, зауваження, що такий Павло, котрий настільки переймається церковною структуризацією та вірою як комплексом об’єктивних правд, в які слід вірити і які зберігати, – надто відрізняється від того палкого апостола, що засновував і надихав спільноти харизматичні, опановані й немов просякнуті Духом і позбавлені будь-яких структур та інституційного проводу, і що проповідував віру як внутрішню, особисту поставу християнина перед Богом. Існування цих відмінностей, поряд із відмінностями стилістичного характеру, є незаперечним фактом, хоч іноді їх перебільшують. Сумніви щодо автентичности цих послань так і не отримали одностайного підтвердження; дослідники усвідомлюють, що так звані внутрішні аргументи – тобто аргументи, базовані на стилі, термінології та змісті, – не є вирішальними. Але для нас важливо пам’ятати, що ці послання належать до канону Нового Заповіту й, отож, являють собою натхнене Боже слово, з-під чийого пера вони б не вийшли. У кожному разі, всі визнають у цих посланнях вплив Павла та залежність від його думки.