Пишучи свій архитвір, Павло не перебував під тиском, як це було з іншими посланнями, якихось практичних проблем, що вимагали нагального втручання. Тож він має змогу писати в атмосфері відносного спокою, обрати собі тему й розвинути її аспект за аспектом. Так виник грандіозний трактат, читаючи який необхідно мати перед очима його загальну схему, щоб могти стежити за думкою Павла й не заплутатися в деталях.
У передмові (Рим. 1:1-15) Павло звертається до своїх адресатів, представляючи себе як слугу Ісуса й покликаного апостола Божого Євангелія про Його Сина, якого звіщали ще пророки, Який народився з роду Давида й тепер, після Свого воскресіння з мертвих, володіє тією повнотою влади дарувати спасіння, що належить тільки Синові Божому (Рим. 1:1-7). У цій прекрасній і лаконічній передмові Павло складає своє визнання християнської віри, пред’являючи його римській спільноті немов свій ідентифікаційний документ. Далі йде подяка Богові за їхню віру та згадка про Павлів намір прибути до Риму.
А) Доктринальна частина (Рим. 1:16 – 11:36)
У цій частині – найважливішій і найдовшій у нашому посланні – Павло розвиває тезу Рим. 1:16-17, де стверджує, що Євангеліє (себто звершений Ісусом Христом чин відкуплення) – це Божа, а отож і всемогутня сила, що приводить до спасіння кожного, хто його приймає з вірою, – як юдея, так і поганина.
Цю тему розвинено у двох перших великих секціях (Рим. 1:17 – 4:25 і 5:1 – 8:39); третю ж секцію (Рим. 9:1 – 11:36) присвячено проблематиці юдеїв, що не повірили об’явленню Ісуса. Згодом ми побачимо, яке місце в загальному плані послання займає ця секція.
Приготоване Богом для людини спасіння Павло розглядає у двох «часах», що відповідають першим двом секціям доктринальної частини: у першій він говорить про перехід зі стану вини до стану «праведности» перед Богом, тобто стану благодаті (Рим. 1:17 – 4:25); друга секція присвячена новому життю християнина, що розпочинається ще на цій землі, але свою повноту осягне лише тоді, коли відкуплення повністю охопить навіть тіло вірних, що воскресне так само, як і тіло Ісуса.
У цьому чині спасіння співпрацюють усі три Божі особи: Отець – це «великий ініціатор» цього грандіозного проекту, що зродився і розвинувся з Його безмежної любови й милосердя до людини; Син звершує відкуплення в цьому світі, взявши на Себе таку саму природу, як і наша; Святий Дух проникає в душу кожного вірного, перемінює його, чинить його Божим сином і дає збагнути безмежну Божу любов, спонукуючи його до її наслідування в стосунках із ближнім.
З людського погляду в першій секції наголошено на абсолютній необхідності віри; у другій, натомість, домінують надія і любов.
а) Перша секція (Рим. 1:17 – 4:25) відкривається такими словами: «Правда бо Божа з’являється в ній (Євангелії) з віри в віру, як написано: А праведний житиме вірою».
Слід відразу відзначити, що слово «правда» Павло застосовує не на означення акту, яким Бог карає за провини й нагороджує за заслуги, а вживає його в біблійному значенні, що часто трапляється в псалмах та в пророків, – тобто в сенсі справедливости до себе самого чи вірности своєму слову, своїм обітницям про відкуплення і спасіння. Ці обітниці вперше пролунали в Едемському саду, коли людині було провіщено майбутнього відкупителя (пор. Бут. 3:15); згодом їх було відновлено Авраамові, патріярхам та вибраному народові через пророків. Ці обітниці були безумовні й пов’язувалися виключно з Божою вірністю Своїм словам. Тепер вони сповнилися в Ісусі Христі, у чині, що його Він здійснив, та в науці, яку проповідував, – і з них користають усі, хто вірить у Нього й звіряється на Нього.
Ледь торкнувшися своєї головної теми в Рим. 1:16-17, Павло різко переходить до опису становища тих людей, що живуть без Євангелія і віри. Без Євангелія об’являється не Божа справедливість, а Його гнів, через те що перед Ним усі люди є грішні і винні. Погани, споглядаючи на сотворений світ, не впізнали в ньому, як належало б, Бога Творця всього існуючого. Натомість вони поклонялися самим цим сотворінням і, втративши у своєму ідолопоклонстві відчуття Бога, так само втратили і будь-яке відчуття моралі, допускаючись огидної поведінки. Бог полишив їх на їхню власну зіпсованість, що дедалі більше віддаляє їх від Нього – аж до їх вічного відлучення, приготованого зіпсованістю їхнього морального сумління. Адже погани не тільки чинять те, що суперечить усім законам природи, а ще й оголошують ці збочення добром (Рим. 1:18-32). Так Павло змальовує жахливу картину становища далекого від Бога поганського світу.
Утім, юдеї теж не в кращому становищі. Вони осуджують поган, однак самі чинять те, що осуджує їхній закон (Рим. 2:1-11), і тому мають ще більшу вину перед Богом, адже їм була виявлена виняткова Божа прихильність, через яку вони отримали закон (Рим. 2:12-16) і пізнали волю Божу.
Тому юдей буде засуджений так само, як і поганин (Рим. 2:17-24), без расових дискримінацій, хоч і обрізання вказує на його Авраамове синівство (Рим. 2:25-29) і хоч він отримав від Бога обітниці спасіння (Рим. 3:1-8). І на завершення: також і юдей є грішником так само, як і поганин і потребує Божої справедливости так само, як і той (Рим. 3:9-20). Такими міркуваннями Павло руйнує претензії юдеїв на спасіння лише коштом своїх історичних привілеїв.
Слід відзначити, що Павло не судить сумління жодної людини, він лише констатує факт, що людство віддалилося від Бога й, отож, перебуває на шляху до загибелі, адже ні розум, ні об’явлений Богом закон не привели людства до Бога й до життя, що було б гідне сотворених на образ і на подобу Божу істот. Крім цього, змальовуючи цю картину такими похмурими барвами, Павло не робить зі себе мораліста, що викриває й осуджує людські провини, але виявляє себе богословом, демонструючи, наскільки світ потребує Бога, що не засуджує його на згубу, а відкупляє і спасає.
Після такої довгої інвективи Павло повертається до теми Божої справедливости: ця справедливість безкоштовно об’явилася світові для спасіння всіх людей в особі та в спасительному чині Ісуса, що на хресті став жертвою примирення для всіх людей, тому що Бог – це Бог усіх, що любить усіх однаково безконечною любов’ю. Від усіх людей – юдеїв і поган – Бог вимагає лише, щоб вони увірували в цю любов, що об’явилася в Христі Ісусі (Рим. 3:21-31).
Праведними перед Богом чинить не виконання діл, наказаних законом, а тільки віра. Павло присвячує цілу четверту главу, щоб показати, що також і з Авраамом, праотцем Ізраїля, було так само: він став справедливим перед Богом, тобто зайняв перед Ним справедливу позицію, встановив із Ним справедливі взаємини завдяки тому, що увірував Його слову, а не завдяки обрізанню, адже обрізатися йому було наказано лише після його акту віри на знак саме цієї віри; а тим більше він не став справедливим завдяки ділам закону, що був даний вибраному народові лише декілька століть по тому. Завдяки своїй вірі в Боже слово, незважаючи на слабкість природи, Авраам став спадкоємцем обітниць, що тепер здійснилися в Ісусі Христі; таким чином він став зразком і отцем у вірі для всіх тих, хто вірить, без огляду на те, чи вони фізично походять з його роду, адже це стає другорядним і не дає жодних привілеїв щодо спасіння.