Спортсмени і артисти теж знають, що майже всім результативним досягненням людства передує довгий період боротьби і зусиль. Мікеланджело потрібні були роки важкої праці і мук, аби створити фреску Сікстинська Капелла, яка відтоді приносить задоволення стільком іншим людям. А кожен, хто коли-небудь чіпляв на кухні шафки чи вирощував овочі на городі, розуміє цю ж істину в більш приземленому сенсі: задоволення, яке приходить після болю, повністю поглинає його. Ісус використовував приклад народження дитини як аналогію: дев’ять місяців очікування і підготовки, напружена праця пологів, а потім радість народження (Івана 16:21).
Якось я брав інтерв’ю в Робіна Грехема, наймолодшої людини на землі, яка змогла самотужки здійснити навколосвітню подорож. (Його історія розповідається в книзі і кінофільмі Голубка). Робін напнув вітрило у свої незрілі шістнадцять років, не стільки прагнучи до свого майбутнього, як відкладаючи його. Впродовж цієї довготривалої подорожі його човен трощив сильний океанський шторм, щоглу розламало надвоє потужною хвилею, і його мало не знищив водяний смерч. Його часом охоплював такий сильний відчай в екваторіальній смузі штилю, безвітряній частині океану, без жодної течії поблизу екватора, що якось він вилив увесь гас у човен, черкнув сірником і вискочив за борт. (Раптовий подих вітру незабаром змусив його змінити думку і повернутися на борт, аби загасити полум’я і продовжити подорож.)
Через п’ять років Робін увійшов у гавань Лос-Анджелесу, де його вітали човни, прапори, натовп людей, репортери, автомобілі, що голосно сигналили, і звуки парових гудків. Радість того моменту була зовсім іншого рівня, ніж будь-яка інша, яку він переживав раніше. Він би ніколи не відчув тих емоцій, повертаючись з приємної прогулянки неподалік від побережжя Каліфорнії. Агонія його навколосвітньої подорожі зробила можливим торжество його тріумфального повернення. Він вирушав у море шістнадцятилітнім підлітком, а повернувся двадцятиоднорічним чоловіком.
Під враженням відчуття достатку, яке змогло принести його досягнення, Робін негайно придбав шмат землі в Каліспеллі, штат Монтана, і побудував невеличку хатинку з вручну обтесаних колод. Видавці і кіно агенти намагалися спокусити його публічним турне по всій країні, участю в ток-шоу і великими грошовими гонорарами, але Робін відмовив їм усім.
Ми, сучасні люди, живучи в умовах з контрольованими зручностями, маємо схильність звинувачувати у всіх своїх нещастях біль, який вважаємо своїм великим ворогом. Якби ми якимсь чином могли вилучити біль зі свого життя, о, тоді ми були б щасливими. Але, як показує досвід, схожий на той, що мав Робін, життя не поступається перед таким простим поділом. Біль – це частина цілісного полотна відчуттів, і часто є необхідною вступною частиною до задоволення і реалізації. Ключ до щастя лежить не стільки в униканні болю будь-яким коштом, скільки в розумінні його ролі, як захисної системи, і намаганні змусити його працювати на нашу користь, а не проти нас.
Я зрозумів, що ці ж самі принципи застосовуються не тільки до болю, але й до наших інших «ворогів». Коли я стикаюсь з можливим ворогом, я запитую себе: Чи можу я навіть у цьому знайти привід для вдячності? На мій великий подив, майже завжди відповіддю є «так».
Наприклад, як щодо страху: Для чого дякувати за страх? Я знаю, які фізіологічні процеси стоять за страхом, як організм використовує хвилинний викид адреналіну, аби прискорити серцебиття, посилити поверхневе тертя, прискорити час реагування і додати зайвої сили – і все це протягом однієї мільйонної секунди страху. Я намагаюсь уявити такий вид спорту, як спуск з гори на лижах, без захисного відчуття страху, який стримує мене від зайвого відчайдушного ризику. Страх, так як і біль, слугує для нас застережною системою, тільки з додатковою перевагою, діючи як попередження шкоди.
Хтось якось запитав шведського лікаря і письменника Поля Тоурн’єра, як він допомагає своїм пацієнтам позбутися їхнього страху. Він відповів: «Ніяк. Кожна чогось варта річ у житті має в собі долю страху. Вибір навчального закладу, вибір кар’єри, одруження, народження дітей – всі ці речі лякають. Якщо це не страшно, значить воно нічого не варте».
Зверніть увагу на ще одного можливого ворога: вина, універсальна людська реакція, від якої багато хто хотів би очистити своє життя. Але спробуйте уявити собі світ без почуття вини, уявити суспільство без обмеження поведінки. Судова система Сполучених Штатів визначає здоровий глузд як здатність розрізняти між добром і злом, ну, а світ без почуття вини просто скотився б у прірву божевілля.
Вина – це больове послання до совісті, що інформує її про те, що щось не так і що з цим потрібно розібратися. Для цього необхідні два кроки. Перший, людина повинна локалізувати причину вини, так само, як людина повинна визначити причину свого болю. Багато сучасних консультантів займаються процесом видалення причин неправдивого почуття вини. Але далі необхідно вдатися до наступного кроку, до способу позбавлення від вини.
Доволі відчутна функція вини, так як і болю, – це імпульсивне прагнення позбавитися неприємних відчуттів. Однак в основі цього лежить більш важлива ціль – впоратися з коренем проблеми В тривалому майбутньому спроба позбавитися автентичного почуття вини вам не допоможе, аж поки ви не дозволите привести вас до прощення і примирення. Вина сама по собі ні до чого не приводить, так само як біль: обидва є просто скеруванням, симптомами стану, який вимагає вашої негайної уваги.
Або я роздумую про світ без ще одного виду болю, болю самотності. Чи могла б існувати дружба чи навіть кохання без притаманного нам відчуття потрібності, стимулу, який не дає усім нам лишатися відлюдниками? Хіба нам не потрібне відчуття самотності, аби вирватись з ізоляції і підштовхнути нас до інших?
Я не маю наміру прикрашати чи навпаки применшувати справжні страждання цього світу. Однак, коли щось трапляється, і ми відчуваємо, що не маємо контролю над певною трагічною ситуацією, у нас все-таки лишається контроль над власними реакціями. Ми можемо вибухнути в гніві і гіркоті проти несправедливостей життя, яке позбавило нас приємності і радості. Або ми можемо шукати чогось хорошого з якогось неочікуваного джерела, навіть від наших можливих ворогів.
Нещодавно я чув дані опитування, проведеного серед найстаріших мешканців Лондона. На запитання: «Який був найщасливіший період вашого життя?» – шістдесят відсотків опитуваних відповіли: «Блітц». (Систематичне бомбування Великобританії в 1940-1941 німецькою авіацією.) Щоночі ескадрони бомбардувальників військово-повітряних сил скидали тонни вибухівки на їхнє місто, розбиваючи гордий цивілізований світ на купу каміння – а колишні жертви згадують той час з ностальгією! В ті чорні, страшні дні вони навчилися триматися разом і йти до однієї спільної мети. У них загартувались такі якості характеру, як відвага, вміння ділитися і надія.
Коли в мене щось стається – незгода з дружиною, болісне непорозуміння з другом, гостре відчуття вини через невиконаний мною обов’язок – я намагаюся дивитися на ці звичні речі, як я би дивися на фізичний біль. Я сприймаю це як сигнал, що звертає мою увагу на ситуацію, яку потрібно змінити. Я прагну бути вдячним, але не за сам біль, а за можливість відреагувати, знайти щось хороше в тому, що виглядає поганим.