Ми дійшли до однієї з найцікавіших частин наших роздумів про молитву. Розмовлятимемо про любов, яка робить нас спроможними виконувати щоденні справи. Саме вона є тим важелем, який допомагає нам нести найбільші тягарі.
Можна любити батьків, братів-сестер, дітей або ж речі. Можна сказати, що любов – це мотив усього, що ми робимо. Тому доречно пояснити декілька питань. Насамперед не треба плутати любов із почуттям. Дуже важливо пам’ятати про це, оскільки люди часто ототожнюють ці поняття. А якщо їх перенести у сферу духовних справ, то це може довести душу, яка шукає Бога, до знеохочення та збайдужіння.
Зазвичай люди кажуть одні одним, що люблять тоді, коли відчувають до себе якусь особливу симпатію, прагнуть чийогось товариства і хочуть бути разом. Так відбувається зі закоханими.
Якщо ж спробувати перенести цей спосіб мислення на молитву, то виявляється, що більшість із нас дійшла б до помилкового висновку, що не любить Бога, не відчуває до Нього того ж, що до батьків чи інших близьких осіб. У зв’язку з цим доречно пояснити, чим є справжня любов.
Щоб добре зрозуміти цю ідею, треба спочатку зазначити, що не можна любити когось чи щось, спочатку не пізнавши. Спочатку ми бачимо або чуємо, як розмовляє людина, і таким чином починаємо її пізнавати, а щойно потім у нас зароджується симпатія або любов. Цю любов неодноразово супроводжує почуття в серці, завдяки якому ми добре почуваємося в товаристві коханої особи. Ці емоції знайомі закоханим або матерям, які обдаровують своїх дітей пестощами та поцілунками. І майже всі переконані, що саме в цьому, у заспокоєнні потреб нашого серця, і полягає справжня любов, а якщо людина не відчуває того, то це свідчить про відсутність любови.
Отож, якщо вподобання та відчуття стануть нашими критеріями оцінювання любови, то ми швидко дійдемо висновку, що не любимо більшости людей, бо коли стикаємося з ними, то не відчуваємо нічого виняткового. Тому мати, ствердивши, що не відчуває нічого особливого до своєї дитини, коли бачить її сплячою чи за уроками, могла б визнати, що не любить її, а це абсурд. Адже кожна мати готова віддати життя за свою дитину. Не можна плутати любов та емоції.
Отож, чим є любов? Звідки можемо знати (і саме це є темою наших роздумів), любимо Бога чи ні? Ми вже говорили, що перш ніж когось любити, ми маємо пізнати ту особу. У чому полягає суть любови? Як це – любити? Правильна відповідь звучить: любов прихована у волі. З допомогою нашої волі ми любимо людей та речі. Тому щоб переконатися, чи маємо любов, чи ні, нам не треба досліджувати, які відчуття й вподобання нами керують, адже їх легко ввести в оману. Треба зважати на свої наміри. Можна зустріти людей, які переконані в тому, що дуже мало люблять Бога, але, ознайомившись із цим принципом, помічають, що люблять Бога понад усе на світі, бо воліли б усе в житті втратити, аніж засмутити Бога. Бо, як видно, справжня любов не повинна мати нічого спільного з емоційними станами серця. Слід зрозуміти, що любов вища від усього, що ми відчуваємо або не відчуваємо, і це єдиний спосіб любови.
Тож як любити Бога з допомогою молитви? З наших роздумів чітко виникає, що не лише через супроводжувальні відчуття, а насамперед через рішення, які ми приймаємо згідно з нашою волею. Тому коли я кажу Христові: «Те, що я сьогодні зробив, не було добре, тож я більше так не робитиму», то я люблю Його, бо маю волю більше не допускатися своїх помилок. Щось подібне відбувається, коли ми запевняємо Бога у своїй любові: коли за нашими словами стоїть сильна воля любити Його, навіть якщо серце в моменти слабкости підказує нам щось інше, то там є любов.
Тому варто не втрачати духа й тривати в молитві навіть тоді, коли наші емоції приспані.
Безкорислива любов
Молитва, яку не супроводжують жодні емоції, є доброю молитвою, оскільки в ній ми безкорисливо шукаємо Господа. Придивімося до душі, яка, віддаляючись на хвильку, щоб порозмовляти з Богом, не відчуває жодних особливих емоцій, а навіть докладає зусиль, щоб отримати бодай найменшу користь із того часу, намагаючись не розсіювати свою увагу через те, що відбувається довкола. Після завершення могло б видаватися, що такий час минув безуспішно. Однак це помилкова думка. Бо хіба існує більш безкорислива та чиста любов, аніж та, яка знає, що не отримає для себе жодної емоційної користи? Хіба не йдеться про любов, яка нічого не очікує? Душі, які відчувають подібний стан, мають знати, що вони обрали слушний шлях.
Якщо на цю ситуацію ляже тінь, то світло може заясніти ще яскравіше. А тому подумаймо про душу, яка відчуває задоволення під час молитви. Хіба не насувається питання про те, чи ця душа справді шукає Бога, чи інше прагне віднайти себе? Це питання цікаве і справді має свої наслідки в духовному житті.
Отож, якщо душа шукає саму себе, тобто якщо понад усе прагне заспокоєння для себе, то в момент, коли отримує потіху, перестає молитися. І це означає, що така душа шукала не Отця-утішителя, а потіхи Отця. Натомість це дуже відрізняється від ситуації людини, яка під час молитви шукає Бога: її душа – незалежно від того, чого їй хочеться і чого вже не хочеться – буде зосереджена насамперед на тому, щоб почути те, про що її просить Бог, а не зосереджуватиметься на своїх особистих потребах.
У випадку душі, яка вдається до молитви з огляду на свої вподобання, раніше чи пізніше молитва зникне. Цю тезу підтверджують численні приклади з життя, і пояснити її можна дуже просто. Ось погляньмо: такі душі не прагнуть нічого, окрім свого задоволення, не хочуть служити Богові, а радше бажають, щоб Бог служив їм і завжди потішав. Це можна описати на прикладі дитини, яка виходить назустріч батькові й сподівається, що отримає якусь несподіванку. Така дитина може реагувати у два способи: коли нічого не отримує, то робить ображену гримасу і забуває про тата. Але якщо маємо справу зі шляхетною й доброю дитиною, то вона, поза сумнівом, теж хотіла би отримати якусь нагороду, але не будь-якою ціною, оскільки для неї важлива сама присутність батька. Так має поводитися і душа під час молитви: вийти за межі своїх забаганок та уявлень подарунків, які може отримати від Бога. Така позиція гарантує зустріч із Богом й принесе плоди у вигляді справжньої радости й миру.
Підсумовуючи, нагадаймо, що в молитві мають значення не почуття або їхня відсутність, а прагнення того, що хоче Бог і правдиве прямування Йому назустріч. Це послужить відпочинком для тих, хто відчуває, що зійшов із правильного шляху, оскільки не має вже такого самого щирого бажання молитися, яке було притаманне йому на початку духовної пригоди. Тому повторімо ще раз: варто перебувати на молитві, навіть якщо це важко й болісно.