Ми вже говорили в наших розмовах «Про Боже і вічне», що людина із своєї природи – єство релігійне. Вона є такою, бо існує Бог Творець. Якщо б не було Бога, не було б і релігії. Ми вже ствердили таке: головний зв’язок між Богом і нами, цілим світом та Всесвітом полягає найперше в тому (коли дивитися на це все з нашого, людського погляду), що Бог є Творцем – Будівничим Всесвіту. До цього висновку розумна людина приходить, коли оглядає і досліджує Божий твір. А тепер перейдемо до наступного питання: як релігія сприяє пізнанню Всесвіту? Бо не тільки наука, але також релігія дає певну відповідь на те, звідки взявся світ та як він виник? Пригляньмося, на яких позиціях стоїть наука, а на яких віра – щодо походження світу, щоб згодом детально розглянути його частини, найперше ж – людину – архитвір видимого світу.
За християнським віровченням, Першопричиною матеріяльного світу є Творець усього видимого і невидимого. Так, як годинник, машина чи фабрика не можуть виникнути шляхом саморозвитку, а є результатом розумної діяльности, так і Всесвіт – хоч безмежно більшою мірою – мусить мати свого творця та законодателя, обдарованого безмежно геніяльним розумом. Це висновок розуму, просвіченого вірою. А яке ж тоді становище науки щодо тієї самої проблеми? Очевидно, йдеться тут про справжню науку, об’єктивну, а не заанґажовану в якихось партійних завданнях чи теоріях.
Найперше мусимо як слід усвідомити, що завдання природничих наук – обсервувати й досліджувати світ у межах простору й часу. Природничі науки намагаються знайти матеріяльні причини явищ та подій, щоб за допомогою цих спостережень відкрити природні закони. Те, що переходить межі видимого світу, те, що не спроможні ми пізнати нашими чуттями, лежить поза прямою компетенцією так званих природничих наук. Позитивна наука не шукає першої причини речей, але вдовольняється обсервацією явищ та подій, які вловлюємо нашими чуттями. Іти аж до основ речей та досліджувати останні, основні причини явищ, – це завдання філософії. Немає, однак, сумніву, що і науковець, як, зрештою, всі інші розумні люди, ще вміють користуватися своєю освітою, може переступити згадані межі та, навчаючись, дійти аж до останніх причин речей. Їхнє існування та прикмети можна пізнати в їхній гармонії та закономірності, що саме творять предмет наукових студій. Вже Книга Мудрости підкреслює цей факт: «Бо з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх» (Мудр. 13:5).
Щойно під кінець XVIII сторіччя науковці почали займатися питанням, як виглядав світ на самому початку свого існування і наскільки він змінився – відтоді аж досі. Ляпляс, що помер у 1827 році, вважав, що на початку наша сонячна система була одним велетенським газовим масивом. Її обороти ставали щоразу швидшими і, врешті, внаслідок великої відцентрової сили, від тієї маси повідділялися частини, що згодом почали кружляти навколо своєї осі, по існуючих орбітах усієї маси. Між ними появилась і наша планета – Земля. Через зниження температури вони з газового стану поступово перейшли в твердий. Ляплясові вдалося сконструювати модель тієї системи, використовуючи наукові досліди своїх попередників про перетворення газів у тверді тіла: якщо сповільнюється рух, то й знижується температура. Так Ляпляс пояснив виникнення планет та їх обертання довкола Сонця. Але дальший розвиток астрономічних наук спонукав учених дещо виправити цю теорію; згодом же треба було шукати нових пояснень. Сучасний науковий світ схвалив і прийняв теорію Леметра, професора Лювенського католицького університету. Леметр, – до речі, священик – пояснив газовий стан космосу теорією «первісного атома» . Його експльозія спричинила так звані «світлові острови» (галактичні туманності) та всі інші небесні тіла. Згідно з теорією Леметра, Всесвіт не є в процесі згущування (конденсації), але в стані поширювання (експансії). Та чого би теорії не говорили і як би справи не малися, одне є певним: наш світ мав свій початок… Так сучасна наука підтверджує біблійний опис про початок світу.
Незважаючи на ці факти, підтверджені і вірою, і наукою, погляд марксистів-матеріялістів зводиться ось до чого: «Насправді все в цьому світі мало свій початок. Але матерія не могла мати жодного початку ні в часі, ні в просторі. Матерія є безконечна та вічна». З цього виходить, як вони припускають, що лише деякі форми матерії змінюються внаслідок постійного розвитку матерії. Всесвіт постійно розвивається: якісь зорі й планети зникають, інші ж появляються; якісь види рослин і тварин пропадають, а постають нові. Але матерія мала б завжди існувати та існувати незмінно. Вона через саморозвиток еволюціонує від нижчих до вищих форм свого існування, аж до людини включно. Але такі твердження не мають підґрунтя. Якщо притримуватися цієї думки, то можна дійти висновку, що планети існують без сонця, довкола якого кружляють, як, наприклад, довжелезний потяг – це ніщо інше, як лише випадково сполучені вагони, без будь-якого паротяга чи електричної машини. І, на думку марксистів, світ та його розвиток – це немов потяг без початку і без кінця, отже, й без локомотива. Незважаючи на це, рухається, біжить уперед, і то невпинно. В тому якраз причина, чому марксисти не люблять, щоб їм ставили питання, такі як: Хто ж тоді побудував залізничий шлях і потяг, хто дав йому перший поштовх, щоб просуватися на його природних рейках? І далі: звідки взялись «рейки» природних законів, по яких усе життя котиться? Вони й на це відповідають: усе матеріяльне є вічне, бо не має початку. Ці люди – немов би мала дитина над берегом річки: вона бачить, що вода пливе й кудись відпливає, струмує вперед, однак не задумується навіть, де її джерело, куди вона впадає. Очевидно, залишається вона дитиною лише до певного віку, згодом же починає наполегливо питати своїх батьків: А чому вода в річці пливе? Марксистська доктрина ще дуже молоденька, вона якраз перебуває в дитячому періоді спонтанного сприймання явищ, не ставить собі чітко окресленого питання: Чому? Звідки? Куди? Теперішні відповіді марксистів – це, радше, уникання відповіді, відкладання властивої розв’язки в безконечність.
Марксисти залюбки займаються так званою теорією стабільности енергії в світі, так пояснюючи вічність матерії. Кількість матерії у світі мала б бути незмінно сталою. Раз у раз протягом віків змінюються лише форми її проявів-енергій: термічна, механічна, електрична, нуклеарна. Проте хоча кількість матерії в світі незмінна, то все ж якісно вона перемінюється в енергію теплову, аж до цілковитої нівеляції. Тоді у Всесвіті вже не відбуватиметься переміна одної енергії в іншу. Це буде однозначне з кінцем світу. Це так званий закон ентропії. Його 100 років тому проголосив німецький фізик Рудольф Клявзіюс. Якщо б матерія і справді була вічна, то на основі закону ентропії вона давно попала б у стан інерції. І цим вони самі себе заперечують. Марксисти твердять, що закон ентропії стосується не всієї матерії, а тільки її певної частини. Закон ентропії – це гіпотеза, припущення, що не має задовільної основи у фактах, підтверджених науковими дослідами. Кожна гіпотеза, щоб мала схвалення науки, повинна основуватися на безсуперечно доведених явищах. А досі ще науково не стверджено, що закон ентропії стосується не всієї матерії космосу, а лише якоїсь її частини, і то власне тієї, яка необхідна марксистам, щоб усунути суперечності їхньої доктрини. Природа надто серйозна річ, щоб достосовувати її до вимог партії. Наука ж, що йде за вказівками й наказами політики чи економіки, навіть коли йдеться і про світову революцію, не може бути справжньою наукою.
Справжня наука і правдива віра згідні в тому твердженні, що світ мав свій початок і матиме кінець та що немає вічної матерії. Вічним є тільки Творець матерії та всього ладу у Всесвіті. Та про це скажемо в наступних наших роздумах.