Звільнення з-під влади злого духа відбувається саме завдяки силі Святого Духа. Саме Він може вигнати демонів, що нас поневолюють. У Царстві Божому немає рабів, є тільки діти. Чуда, які чинить Ісус силою Святого Духа, і є доказом того, що надійшов час панування нашого Отця (див. Мт. 12:28). Бог хоче панувати разом зі Своїми дітьми, вільними від всього, що є дією сатани. Чуда, які чинив Ісус, і є чудами Царства. Він дуже добре знав, що Бог хоче, аби Його діти були вільними – адже сам є Сином. Він знав, наскільки Отець зацікавлений визволити з-під влади темряви всіх, які туди потрапили. Я тут маю на увазі не лише те, що ми прямо називаємо звільненням від злого духа, а й фізичне оздоровлення.
Нам дуже часто доводиться бачити дію Святого Духа в чиїсь мудрості, в історії Церкви, ми бачимо її в таїнствах, але забуваємо, що так само, як у часи Ісуса, Він діє і тепер. Можливо, ми чули про показові звільнення опанованих злим духом людей і можемо побачити там діяння Божого Духа, але кожне чудо і є проявом дії цієї «Сили з Висоти». Кожне зцілення є звільненням з-під влади того, який обвинувачує. Посланий Божим дітям Параклет захищає від нього, водночас зцілюючи. Таким чином Він показує, що останнє слово за Отцем, Який прагне добра Своїм дітям не тільки у сфері духовній, але фізичній.
Усі чуда, які супроводжували Ісуса в Його проповідуванні Царства Божого, підтверджують те, що Всевишній зацікавлений у добрі цілої людини – її тіла і душі. Розділення людини на тілесну і духовну є наслідком зустрічі християнства з грецьким світом. Юдейський світ чудово усвідомлював, що все створене Богом добре, а тому дух зовсім не кращий від тіла. Місія Сина Божого підтверджує, що саме так Бог дивиться на людину: Бог послав не тільки невидимого Духа, Він прийшов у людському тілі. Дух, Якого ми не бачимо, діяв через Ісуса, Якого міг побачити кожен, хто Його зустрів. Той самий Дух діє надалі, але це не означає, що Боже послання про спасення, яке повинна пережити людина у своїй цілісності, тобто з душею і тілом, перестало бути актуальним. У Своїй дії Дух торкається як тіла, так і душі, не розділяючи їх: Він Бог і бачить по-божому, а отже цілісно.
Дух, посланий Отцем, повинен нам показати, який насправді Отець, звільнити нас від фальшивих уявлень, обмежень, які ми Йому ставимо. Він переконує нас у тому, що це не суворий володар, який судить за людською справедливістю, а милосердя – це тільки гарний додаток до Його діянь; Він переконує, що Бог хоче нашого добра в цілісності, тобто не тільки добра нашої душі, але й добра нашого тіла. Він – той, який звільняє, щоб у Царство Боже могли потрапити вільні, а не поневолені діти. Очищення образу Отця від фальші – це місія Духа Правди, Якого ми в собі носимо.
Можливо, уявлення, до якого ми звикли, дещо здеформоване фахівцем у справах звинувачень. Ні, не думайте, що він звинувачує нас за наші провини! Він настільки нахабний, що прагне прищепити в серці людини фальшивий образ Того, Який не має жодної провини, Який є самим добром і ніколи не робить помилок. Саме сатана намагається вселити в серце людини страх перед Богом (страх цей не має нічого спільного з богобоязливістю). Саме він намагається перекласти вину за наш важкий життєвий досвід, хвороби і нещастя на Того, Який насправді є самим лише добром. Погляньте, яке лицемірство! Диявол хоче скинути на Бога те, що є справою його рук. Чимало людей ображені на Бога, оскільки бачать у Ньому причину своїх проблем і невдач. Вони формують образ свого Небесного Отця на підставі того, наскільки сильно почуваються зранені і скривджені Ним. Однак проблема полягає в тому, що не Він їх зранив, не Він їм послав нещастя, а хтось дуже зацікавлений у тому, щоб саме в Богові люди вбачали причину того, що з ними сталося.
Всемогутній може допустити нещастя, щоби з нього видобути добро, але Він ніколи не буває джерелом зла, яке торкається людини. Іноді саме в цьому болю і стражданні, з якими зустрінеться Його дитина, Він зможе виявити Свою божевільну любов, яку раніше ця дитина не могла прийняти. Та це не означає, що Бог покарав її стражданням. Коли я думаю про це, то мені пригадується одна історія, яка трапилася зі мною в горах. Якось восени ми з однокурсником вибралися в Татри. Задум був простий: у п’ятницю виїжджаємо з Кракова, зупиняємося на нічліг у хостелі, проходячи не надто складною трасою, аби встигнути до настання сутінок. Коротко кажучи, план не дуже вдався, зокрема через шлюбні ігри оленів і моє нове невипробуване взуття. Коли серед ночі ми ледь приволочили ноги до хостела, я залишила криваві сліди на підлозі. Один з чергових гірських рятувальників приніс миску з водою і сказав запхати в неї ноги. Можете уявити собі цей біль. Ті рани, до яких доторкнулася вода, пекельно боліли! Вода – це добре, але коли вона торкнеться зраненого місця, то дуже болить. Так само буває з нашим стражданням: наші рани – це місце, в якому винятково можна відчути Божу любов, іноді вони є шансом для Всевишнього пробитися крізь нашу твердошкірість.
Нелегко змінити спосіб мислення і поглянути на Боже діяння саме так – як на дію води, яка обмиває рани і має благотворний ефект, хоч рана тоді більше болить – але це завдання можна здійснити! Ми не залишилися віч-на-віч із завданням відкрити правдиве обличчя Отця, такого, Яким Він є і як діє. Бог спершу послав Ісуса, щоб Він показував нам Отця, а потім послав Параклета: «Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26).