Прагнення хліба, прагнення життя

Щовечора я заходжу до 96-річної пані Елізи, яка прагне отримати звичайне благословення священика. Щоразу розмова розпочинається однаково:

– Що чувати?

– Нічого нового, превелебний отче. Я тут чекаю на смерть… Це вже недовго…

– Е-е-е там, може років через 20…

– Так гадаєте?!

Пані Еліза чекає, щоб померти. Вона готова. Однак перспектива чекати ще 20 років її зовсім не бентежить, ані не лякає.

Пані Гертруда – це особливий випадок (але кожен випадок, точніше, кожна людина є особливою). Після ампутації обох ніг вона пересувається на інвалідному візку. Зрештою, ця жінка страждає на різні хвороби, і всі вони доволі серйозні. Її лікарняна картка справді вражає. Не пам’ятаю, скільки разів мене негайно викликали до її ліжка.

Одного дня я застав її доволі пригніченою. Жінка переконувала мене, що не діється нічого особливого, що все так, як завжди. Однак я відчув, що за її смутком щось приховується. Врешті-решт, після кількох хвилин вагань, жінка піддалася і зізналася:

– Почуваюся трохи винною, відчуваю докори сумління…

– Чому? Що такого ви зробили?!

– Отче, мушу бути щирою з вами. Минулої ночі мені наснився сон…

– Сон – це не гріх.

– Але мені снився мій чоловік…

Її чоловік помер років 30 тому. Я поквапив розмову:

– І що?

– Я запитала його, де він зараз.

– Він вам відповів?

– Так, сказав, що перебуває в настільки гарному місці, що я його навіть уявити не можу. Він дуже наполягав: «Ти також повинна прийти, довідаєшся, як тут гарно, як тут добре!..»

– А ви що відповіли?

– От і я про те. Я сказала, що на разі мені і тут добре, що я задоволена… А тепер жалію. Добра християнка не повинна так відповідати.

Я задумався над словами цієї жінки. Сила-силенна турбот, вік, постійні хвороби, фізичне страждання – ніби щоденний хліб… І попри все це вона зробила дивовижний висновок: також у цій долині сліз і болю не є настільки погано, тут також можна бути задоволеним.

На мою думку, розповідь цієї хворобливої жінки мала більшу цінність, ніж учений трактат про цінність життя.

А ось історія двох сестер. Молодша Євгенія має 98 років. Вона ще доволі енергійна, уважна, постійно чимось зацікавлена, чимось займається. От тільки ноги її не слухаються, тож вона не може сама подбати про себе і тому потрапила до будинку престарілих.

Час від часу Євгенію провідує її старша сестра Роза, якій недавно виповнилося 100 років. Вона мешкає сама і непогано дає собі раду. Часом навіть ходить до лісу по гриби.

Не так давно в парафії організували велику урочистість з нагоди її сотого дня народження. Ранком до неї прийшли родичі, щоб разом з нею взяти участь у богослуженні в церкві. Роза вже чекала на них.

– Розо, ви готові?

– Так, вже давно. Я прокинулася рівно опівночі…

– А чому так рано?

– Наставила будильник. Коли він задзвонив, я ввімкнула світло, перевірила, чи північ справді минула і тоді сказала собі: «Мені вдалося дожити до 100 років, як я і прагнула. Тепер я спокійна…».

Коли я розмовляю про це з її 98-річною сестрою, та обмежується коментарем: «Якби не ті ноги, через які я так страждаю… Але я теж мушу так відсвяткувати… Я ж не можу пасти задніх… Я теж хочу шампанського». І далі з усіма подробицями розповідає, як то колись вони зі сестрою…

Євгенія дуже любить хліб. Якби вона могла, то їла б його по куснику впродовж усього дня. Коли з нагоди якоїсь річниці хтось подає торт, вона просить поміняти їй шматок торта на «окраєць хліба. Він такий смачний…». Тобто прагнення життя, попри все. Прагнення хліба.

Навіщо ставитися до старости як до важкого додатку до життя? Ні, старість попри все є життям. А старі люди прагнуть (неважливо, чи їм 80, чи 90, чи 100) відчувати, що вони справді живуть.

Життя і хліб мають винятковий смак, навіть коли зуби вже випали.

Індро Монтанелі[1] казав: «Життя як хліб: з плином часу стає дедалі твердіше, проте що менше його залишається, то більше його цінуєш».

І треба, щоб інші також його цінували, знали його цінність.


[1] Індро Монтанелі (1909-2001) – італійський журналіст та історик. Одна з центральних фігур італійської міжнародної журналістики, автор понад 100 книжок. – Прим. пер.

Попередній запис

Пошана

Наступний запис

Чого треба навчитися?