Пробачення є в самому серці Євангелії, однак це не означає, що воно є легким.
Ісус на хресті молився: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34).
Він навчав нас молитися до нашого Отця: «І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6:12).
Навчання зрозуміле, однак є проблема! Я можу легко сказати «пробачаю», але я не можу забути. Проблема полягає в «але».
Аніж хвилюватися про нездатність забути, краще обрати інший підхід. Я можу розглядати болючий спогад, як заклик про милосердя. Це наче стукіт у двері мого серця з проханням про милосердя і поновлення пробачення за минулу образу.
Таким чином, кожного разу, коли згадуємо про образу, ми актом власної волі заново висловлюємо пробачення. Обираючи цей підхід, ми маємо пам’ятати, що пробачення не є почуттям чи забуттям образи, це рішення пробачити і просити про милосердя.
Пробачати – це дія милосердя. Якщо ми не є милосердними і не пробачаємо з цілого серця, то наш Отець сприйматиме нас як справді немилосердних (див. Мт. 18:35).
Пробачаючи, я стаю, як мій Небесний Отець, Який пробачив мені в Ісусі Христі. А пробачаючи з цілого серця, ми отримуємо подвійне зцілення: звільняючи свого брата чи сестру від прокляття гріха, я також звільняю і себе.
Що я можу робити? Пробачати, пробачати на день сім разів по 70 і так являти світу Боже милосердя.