А тим часом, де Бог? Це один з найтривожніших симптомів. Коли ти щасливий, настільки щасливий, що в тебе немає потреби відчувати Його присутність, і коли ти потім звертаєшся до Нього з хвалою, ти будеш зустрітий з відкритими обіймами. Але звернися до Нього, коли в тебе відчайдушна потреба, коли все інше не допомагає, що ти тоді знаходиш? Двері, що зачинилися просто перед носом, і звук, ніби ці двері зачиняються зсередини, зачиняються на подвійний замок. І після цього тиша. Тоді й ти можеш просто розвернутися і піти. К. С. Льюїс, Спостереження горя
Серед людей, яким дуже боляче, я почуваюся безпомічним. Безпомічним і до того ж винуватим. Я стою біля них, дивлячись на спотворені риси обличчя і прислухаючись до зітхань і стогонів, глибоко відчуваючи величезну прірву між нами. Я не можу осягнути їхніх страждань. Я можу лишень спостерігати. Щоб я не намагався сказати, це виглядає слабким і вимушеним, ніби завчені фрази зі шкільної п’єси.
Одного дня я отримав відчайдушне прохання про допомогу від моїх близьких друзів Джона і Клавдії Клекстон. Щойно одружені, у свої двадцять років, вони тільки-тільки починали спільне життя на Середньому Заході. Я здивовано спостерігав, як досвід романтичного кохання різко змінив Джона Клекстона. Два роки заручення з Клавдією розтопили його цинізм і зм’якшили його гострі кути. Він став оптимістом, і тепер його листи до мене як правило іскрилися ентузіазмом щодо його раннього шлюбу.
Але один лист від Джона стривожив мене відразу ж, щойно я відкрив його. Помилки і закреслення зіпсували його зазвичай охайне письмо. Він пояснював: «Вибач за почерк… але здається це демонструє, як мені важко добрати слів. Я просто не знаю що сказати». Ранній шлюб Клекстона зіткнувся з дорожньою перешкодою, значно більшою за розміром, ніж вони обоє разом взяті. У Клавдії виявили хворобу Ходжкінса, рак лімфовузлів, і їй давали лише п’ятдесят шансів на життя.
Протягом тижня хірурги порізали її від пахв до живота, видаляючи усі видимі сліди хвороби. Вона залишилась лежати на лікарняному ліжку, приголомшена і квола.
За іронією долі, Джон у той час працював помічником капелана в місцевій лікарні. Його співчуття іншим пацієнтам небезпечно посилилось. «Певним чином, – розповідав він мені, – я міг краще розуміти, через що проходили інші пацієнти. Але тепер мені було байдуже. Я дбав тільки про Клавдію. Мені хотіло крикнути їм: «Припиніть свої соплі, ви ідіоти! Думаєте, це у вас проблема – можливо зараз помирає моя дружина!»
Хоча і Джон, і Клавдія були сильними Християнами, вони почали виявляти неочікуваний гнів на Бога – гнів на коханого партнера, який зрадив. «Боже, чому ми? – плакали вони. – Невже Ти пожартував, виділивши нам один щасливий рік шлюбу, щоб підготувати до ось цього?»
Радіоактивна терапія наклала свій відбиток на тіло Клавдії. Її врода щезла мало не за одну ніч. Вона виглядала і почувалася виснаженою, шкіра потемнішала, волосся повипадало. У горлі пекло, і вона повертала назад майже все, що їла. Лікарі тимчасово припинили лікування на той час, поки її набрякле горло не могло робити ковтальних рухів.
Коли відновилась радіоактивна терапія, її час від часу клали на плаский стіл, оголеною. Все, що вона могла робити, це спокійно лежати і прислухатися до дзижчання і клацання апарату, поки той бомбардував її невидимими частинками, кожна доза яких зістарювала її тіло на кілька місяців. Лежачи в тій холодній сталевій кімнаті, Клавдія думала про Бога і про свої страждання.
Відвідувачі Клавдії
Клавдія сподівалась, що відвідувачі, Християни, потішать її, принісши хоча б якусь надію у відчаї, який вона переживала. Але їхні слова виявилися більш заплутаними, аніж втішними.
Диякон з її церкви серйозно порадив їй подумати над тим, чого ж намагався навчити її Бог. «Напевно, щось у твоєму житті не сподобалось Богу, – сказав він. – Напевно, ти десь відступила від Його волі. Такі речі ні з того, ні з сього не трапляються. Бог використовує обставини, щоб попередити нас і покарати. Що Він тобі каже?»
Через кілька днів Клавдія була дуже здивована побачити жінку з її церкви, яку вона ледве знала. Очевидно ця пухкенька, говірка вдовичка засвоїла роль професійної підбадьорювальниці для хворих. Вона принесла квіти, співала гімни і залишилась на досить довгий час, аби прочитати кілька псалмів про те, як струмки несуть свої води, а гори плещуть у долоні. Кожного разу, як Клавдія намагалась поговорити про свою хворобу чи прогнози щодо її здоров’я, жінка швидко змінювала тему, намагаючись перемогти страждання веселістю і доброзичливістю. Але вона відвідала її тільки один раз, і її квіти згодом зів’яли, гімни здавалися недоречними, і Клавдії лишень залишалось віч-на-віч прийняти ще один день, сповнений болю.
Якось заскочила ще одна жінка, вірна послідовниця телевізійних релігійних лідерів. Випромінюючи впевненість, вона переконувала Клавдію, що її єдиним порятунком було зцілення. Коли Клавдія розповіла їй про пораду диякона, ця жінка мало не вибухнула від обурення. «Хвороби не можуть бути Божою волею! – вигукнула вона. – Ти що, не читала Біблію? Диявол підкрадається до нас, як рикаючий лев, але Бог тебе звільнить, якщо ти зможеш знайти в собі достатньо віри, щоб повірити, що ти зцілишся. Пам’ятай, Клавдіє, віра може рухати гори, і хвороба Ходжкінса не виключення. Просто скажи про свою впевненість, з вірою, і твердо заяви про перемогу».
Наступні кілька ранків, лежачи в стерильній кімнаті радіоактивної терапії, Клавдія намагалась «опанувати» віру. Їй було цікаво, чи вона взагалі розуміла цю процедуру. Вона не сумнівалась у надзвичайній силі Бога, але як переконати Бога в її щирості? Віра не була звичайним м’язом, який можна наростити з допомогою вправ. Вона була такою хисткою, невловимою, що її неможливо впіймати і втримати. Сама ідея знайти в собі віру вже здавалась страшенно виснажливою, а вона так і не зрозуміла, що це означало.
Очевидно, найбільш «духовна» жіночка з її церкви принесла їй кілька книг про те, щоб славити Бога за все, що стається. «Клавдіє, ти повинна дійти до такого стану, щоб сказати: «Боже, я люблю тебе за те, що змушуєш мене ось так страждати. Така Твоя воля, і Ти знаєш, що для мене краще. І я славлю Тебе за те, що любиш мене настільки, щоб дозволити мені це переживати. За все, навіть за це, я буду дякувати Тобі».
Коли Клавдія обмірковувала ці слова, її уява малювала скоріше гротескний образ Бога. Вона уявляла собі фігуру у вигляді троля, величезного як всесвіт, який отримував насолоду, розчавлюючи безпомічних людських істот нігтями своїх пальців, розтрощуючи їх своїм кулаком, і скидаючи їх на гостре каміння. Фігура мучить цих нещасних доти, поки вони не починають кричати: «Боже, я люблю Тебе за те, що Ти таке зі мною робиш!» Ця ідея була неприємною для Клавдії, і вона вирішила, що не може поклонятися чи любити такого Бога.
А ще один відвідувач Клавдії, її пастор, змусив її почуватися так, ніби вона мала вибрану місію. Він сказав: «Клавдіє, тебе було вибрано страждати за Христа, і Він винагородить тебе за це. Бог вибрав тебе через твою велику силу і чистоту, саме так як Він вибрав Йова, і Він використовує тебе як приклад для інших. Їхня віра може вирости через те, як реагуватимеш ти. Ти повинна вважати це за привілей, а не за гіркоту. Те, що ми вважаємо лихом, Бог вважає шансом». Він порадив їй думати про себе як про зірку перегонів, і сприймати негаразди як серію перешкод, які їй потрібно подолати на шляху до переможного кола.
Інколи ідея про те, що вона привілейована мучениця, подобалась Клавдії, але в спосіб більш схожий на шкодування самої себе. А інколи, коли біль посилювався, коли вона повертала назад всю їжу, коли ще більше марніли риси її обличчя, Клавдія вигукувала: «Боже, чому я? Є мільйони інших Християн, сильніших і почесніших, ніж я, невже Ти не міг вибрати когось з них?» Вона зовсім не почувалась зіркою спортивних перегонів, і дивувалась, чому Бог навмисне ставив перешкоди на шляху тих, кого Він любив.
Я також відвідав Клавдію, і побачив її спантеличеною через усі ці сказані їй протиріччя. Вона переповіла мені поради, які дали їй ті доброзичливі Християни, і я вислухав її збентежену реакцію. Який з цих уроків вона мала б засвоїти? Де їй взяти більше віри? Кого їй варто послухати? Посеред усієї цієї кількості непорозуміння, Клавдія була впевнена в одному: її щасливий світ з Джоном розпався. А вона понад усе не хотіла, щоб це було так.
Тоді в мене для Клавдії не було жодної поради. А фактично, я пішов від неї з ще більшою кількістю запитань. Чому вона мусила лежати в лікарняному ліжку, коли я стояв поруч неї здоровий? Якась частина мене відчувала відразу, коли я чув, як вона повторювала оті завчені фрази її відвідувачів. Невже Християнство призначене для того, щоб той, хто страждає, почувався ще гірше?
В той час, коли я відвідував Клавдію, я працював для журналу Кампус Лайф, одночасно підробляючи позаштатним журналістом. За короткий термін часу я написав шість історій «Драм з реального життя» для Рідерз Дайджест. Я брав інтерв’ю в молодої пари з Канади, на яких напав ведмідь грізлі. Хоча вони обоє вижили, молодий чоловік втратив одне око і ніякі пластичні операції не змогли приховати його страшних шрамів по всьому обличчю. В іншому місті двоє юнаків розповіли мені історію про свій похід з наметами, ще в дитинстві, коли вони з батьком побували в Дощових Горах. Потрапивши в хуртовину, вони у відчаї вирили собі печеру в снігу. Їхній батько, аби захистити їх, ліг біля входу в цю печеру, і за одну ніч замерзнувши, загинув.
Всі ці люди повторювали свої власні версії какофонії голосів Християнських «утішителів». Один чоловік, що переніс ампутацію, сказав мені: «Найбільш депресивним і дратуючим явищем у всьому цьому стали мої друзі-Християни». Такі відгуки стурбували мене не на жарт. Щось було не так. Віра, яку ми віднаходимо у Великому Лікареві, повинна приносити мир, а не ще більше непорозуміння в час кризи.
Чому люди змушені так страждати? Що ж насправді каже Біблія? Через усі ці питання, які виникли після мого контакту з Клавдією[1] і іншими, такими як вона, я почав пошук, який завершився цією книгою. Я шукав слів, які ми, Християни, можемо сказати людям, що страждають. У той же час я шукав слів, які б зміцнили мою власну віру, коли страждатиму я. Де Бог, коли боляче? Чи хоче Він щось сказати нам через наш біль?
[1] Проблема Клавдії врешті-решт вирішилась, коли радіоактивна терапія ефективно знищила ракові клітини. Хвороба до неї більше не повернулась