Текст для проповіді: “Отже, вони, прийнявши [з любов’ю] його слово, охрестилися; і приєдналися до них того дня зо три тисячі душ. Перебували вони постійно в навчанні апостолів і в братерській спільності, в ламанні хліба та в молитвах. І страх охопив кожну душу, бо багато чудес і ознак сталося через апостолів; [в Єрусалимі панував великий страх серед усіх]. А всі, які повірили, були разом і мали все спільне. Вони продавали маєтки та майно і ділилися ним з усіма, хто потребував. І щодня вони однодушно перебували в храмі та, ламаючи по домах хліб, в радості й простоті серця приймали їжу, вихваляючи Бога та маючи милість у всіх людей. Господь же додавав до них щодня тих, які спасалися” (Дії 2:41-47).
Бог вгамовує голод. І це не лише про необхідну для нашого існування тілесну їжу. Бог вгамовує голод, що викликаний нестачею духовного хліба. Це про необхідну для вічності їжу духовну.
Голод свідчить про вичерпання життєвих сил, тому будь-який прийом їжі для побожної людини супроводжувався подякою Богу – подателю усіх благ. Тому трапеза завжди сприймалася людьми, як щось приємне, і всі важливі події в житті людини, її родини та цілого народу супроводжуються спільним споживанням їжі – народження дитини, весілля, збір врожаю, перемога і навіть смерть. Це ніби знак життя, що триває далі.
Через мову трапези Ісус розкрив нам смисли вічного життя. “Я – Хліб, що зійшов з небес” (Івана 6:41). “Це – Тіло Моє” (Луки 22:19) – сказав Він, подаючи хліб. “Ця чаша – Новий Завіт в моїй крові” (Луки 22:20) – промовив Він, тримаючи чашу з вином. Трапеза – Святе Причастя – є видимим знаком об’єднання Його спільноти, Церкви, в одне Тіло Божого Сина.
“Тож ви більше не чужі й не захожі, а співгромадяни святих і домашні для Бога” (Ефесян 2:19)
Текст, що є гаслом цієї неділі, говорить про об’єднання усіх покликаних Богом у Христі – незалежно від етнічного походження чи релігійної приналежності – в одну сім’ю Божу. Як глибоко вкорінена у єврейській релігійній ментальності людина, апостол Павло звертається тут до добре відомих зі Старого Завіту понять “чужі” та “захожі”, що позначали два різновиди людей поза народом Ізраїлю. “Чужими” були віддалені від громади Божої ідолопоклонники, до яких застосовувалися деякі дискримінаційні закони: з них можна було стягувати борги навіть тоді, коли боржникам-євреям їх прощали на 7-й і 50-й роки (Повторення 15:3), їм можна було продавати заборонену до вжитку євреям їжу (Повторення 14:21). “Захожими” називали тих не-ізраїльтян, які жили серед євреїв у Землі Обітованій як приходьки. І хоча Закон Мойсея наказував не гнобити і любити їх, все ж, ці люди не мали спадкових наділів в Ізраїлі, вони не були частиною Божого народу. Вони знали про це.
Але тепер усі, покликані Христом, є частиною Його сім’ї – Церкви. Більше не існує меж, які відокремлювали євреїв від інших народів. Тому Павло вживає саме ці терміни – “співгромадяни святих” та “домашні для Бога”. Так, саме “домашні”, тобто, члени Його родини. І ця тісна спільність виражається в спільній трапезі, спільному споживанні хліба і вина святого Причастя.
Саме таке спілкування було ознакою церкви в Єрусалимі, що утворилася одразу після пасхальних подій – воскресіння й вознесіння Ісуса Христа.
Перша громада християн складалася переважно з євреїв, що відгукнулися на проповідь апостола Петра в день П’ятидесятниці (Дії 2:1-40). Певно, більшість з них складали саме юдеї, хоча серед тих, хто слухав Слово Євангелія того дня, було чимало прозелітів, та тих, кого називали “побожними” – представники різних народів, що шанували Бога Ізраїля, але не були навернені в юдаїзм остаточно, тому все ще почувалися “відстороненими” від громади Ізраїлю. Спільна трапеза для усіх їх означала взаємне прийняття один одного як Божих дітей, як братів і сестер у Христі.
Лука, автор Книги Дій Апостолів, характеризуючи сповнену Духа Святого спільноту Христа, перелічує чотири ознаки динаміки Церкви: “перебували вони постійно в навчанні апостолів”, тобто, усвідомлено практикували євангельське вчення, передане через учнів Ісуса; “в братерській спільності”; “ламанні хліба” та “молитвах”. Ці слова зображують живу спільноту, для якої перебування Христа є не просто проголошеним, а реальним, таким, що реалізується в щоденному житті як цілої громади, так і кожного її члена.
Щодо “ламання хліба”, ця дія згадується двічі в цьому уривку, підкреслюючи, що це не було формальною ритуальною дією, а живим переживанням радості невидимого спілкування з воскреслим Господом і один з одним. Слушним є пояснення, що мова йде про так звані “вечері любові” або аґапе, коли послідовники Ісуса разом споживали їжу в радості й щирості, а потім звершували святе Причастя – приймали Тіло і Кров Господа. На це вказує друга дія: “ламаючи по домах хліб, в радості й простоті серця приймали їжу, вихваляючи Бога та маючи милість у всіх людей”.
Це була Трапеза Царства, де усі учасники почувалися рівними перед Господом і один перед одним, переживали радість усвідомлення, що вони усі мають життя вічне у Христі, споживаючи істинний Хліб Життя. Тут не було більше ні “чужих” ані “захожих”. Вони були запрошені до Трапези Господньої.
Такої єдності потребує кожна спільнота християн. Такої посвяти Богові в молитві, вдячності, слідуванні вченню апостолів варто шукати й прагнути постійно.
Споживання Хліба Життя щодня – ця істина була добре відома в Старому Завіті, зокрема в історії мандрів ізраїльтян пустелею, що стала образом духовної подорожі до Небесного Ханаану для вірних усіх часів. У сьогоднішньому читанні з Книги Виходу розповідається про те, як почала падати манна в пустелі. Це була відповідь на наполегливе благання народу, що відчув голод. Так, Хліб Небесний почав падати лише після того, як ізраїльтяни заволали до Бога, прохаючи врятувати їх від голоду.
Той хліб був незвичним, бо сини Ізраїлеві питали про нього: “Що це?” (Вихід 16:15). Не можна сказати, що то була страва вишуканого смаку (інакше б не ремствували потім ізраїльтяни, що манна набридла їм, і вони хочуть м’яса), але така, що могла належно наситити їх. Не можна сказати, що то була їжа для ледарів, бо кожного дня вони мусили виходити й збирати її – не можна було набрати її про запас. Але то був той хліб з неба, який давав їм достатньо сил, аби жити й рухатися вперед.
Духовне життя підтримується в подібний спосіб: ми не можемо “намолитися” наперед на кілька місяців чи років; неможливо підтримувати церковне життя, лише час від часу беручи участь у Трапезі Завіту та лише зрідка відвідуючи церкву. Лише щоденне життя в Бозі є справжнім духовним життям. Коли зникає відчуття духовного голоду й прагнення Хліба, це ознака того, що духовне життя завмирає…
На цю відому усім ізраїльтянам історію звернув увагу Ісус, коли звершив чудо нагодування п’яти тисяч людей на березі Галилейського моря (Івана 6:1-15). Тоді Він здійснив диво, використавши лише п’ять хлібів з ячмінного борошна та дві рибини. Це теж урок, що говорить нам про важливість участі людини в процесі примноження Хліба Життя. Як важливо було збирати кожного дня манну, так необхідно було віддати Богові щось від себе, аби Він примножив цей дар до необхідних масштабів.
Там, на похилих галилейських пагорбах, де сиділи близько п’яти тисяч людей, теж була велика трапеза радості: Вчитель проповідував, Божа присутність відчувалася так близько, диво примноженого хліба вказувало на Подателя усіх благ.
Ця історія – не лише розповідь про диво, вона – спонукання до щирих взаємин віри з Богом. То був прообраз Небесного Хліба – Господа Нашого Ісуса Христа, що живить нас пустельною дорогою, яка веде до Небесного Ханаану. Цей Хліб дарує нам силу йти далі серед пустелі смерті й тління, цим Хлібом ми живимося щодня, за нього дякуємо Богові.
Вікарій Дмитро Цолін, 16.07.2023