Дякуємо медицині, але…
Треба визнати, що – як ми уже згадували – медицина, гігієна, належне харчування значно вплинули на продовження тривалости життя. Однак ще раз поставмо собі запитання: чи стали люди жити ліпше, коли почали жити довше? Не забуваймо, що недосить додати років до життя, треба додати життя до років. Життя – це не те саме, що звичайне існування.
Донедавна єдиним критерієм, який визначав успішність чи безуспішність лікування (особливо, коли йдеться про хвороби системи кровообігу), було продовження тривалости життя. Тепер ми починаємо усвідомлювати, що триваліше життя ще не означає поліпшення його якости. Тож коли настає психічна смерть, недостатньо забезпечити собі фізичний «тілесний» вимір існування.
Недостатньо лише продовжити тривалість життя. Якщо людина досягла 90-річного віку, але водночас прикута до ліжка з огляду на ті чи інші хвороби, повністю залежить від інших, відчуває, що вона є тягарем для близьких – то така перспектива радше лякає, аніж приваблює. Метою є не тривалість життя, а його якість.
Коли ми говоримо про відповідну «передбачувану тривалість життя», то треба поставити собі важливе запитання: «якого життя?»
Проте…
Частина людей похилого віку, які страждають на різні серйозні хвороби, думають про смерть як про визволення. Також є багато людей, які хоча й страждають на різні хвороби і висловлюють сподівання на швидку смерть, у душі відсувають думки про неї.
Під час розмови одна з таких хворих ненароком промовила через стиснуті зуби (а точніше, через затиснуту штучну щелепу): «Це не старість погана, а те, що вона триває так коротко!..»
Така позиція узгоджується з думкою письменниці Оріяни Фаллачі[1]. Вона також стверджує, що єдина проблема старости – а на її думку, це чудовий період – полягає в тому, що старість швидко минає!
Я був свідком розмови між жінкою, якій вже було далеко за 90 років, та монахинею, що їй допомагала. Монахиня, маючи на увазі численні хвороби, на які страждала її підопічна (у т. ч. десять хірургічних операцій, серед яких ампутація ноги), запитала в жінки: «А Ви хотіли би просто зараз потрапити до раю? Знаєте, вам там буде дуже добре…» І почула категоричну відповідь, яку жінка промовила дещо збентежено: «Але тут не є аж настільки погано…»
Старість залишається темою табу
Світ старіє блискавичними темпами, кількість людей похилого віку збільшується надміру, однак у суспільній свідомості помітне сором’язливе, ба навіть невдоволене відсунення думок про старість.
Нам легше вдавати, що нічого не відбувається, аж поки в нашому домі не складуться ситуації, пов’язані з тягарем складних рішень, – аж поки ми на собі не відчуємо, що зовсім непідготовлені та безпорадні. Виглядає на те, що сьогодні непристойно говорити не лише про смерть, а й про старість. Табу на цю тему міцне наче скеля.
Стара людина в клітці
Позиція суспільства щодо людей похилого віку викликає занепокоєння. Ментальність, яка веде до оцінювання людей за критеріями ефективности, працездатности та продуктивности неминуче поєднується зі ставленням до старих як до тягаря, перешкоди, непотрібної істоти. А старша людина інстинктивно відчуває негативний осад, почувається неповноцінною і хворобливо підтримує т. зв. комплекс паразита.
Треба чесно погодитися з тим, що наше суспільство не вирізняється особливою симпатією до старих. Не так давно на окраїні Рима один хлопець показав учителю малюнок, де була зображена його бабуся. Вчитель звернув йому увагу на те, що постаті чогось не вистачає – у неї не було рук. Однак дитина виправдовувалася: «Але ж моя бабуся не працює!» Тобто руки їй не потрібні.
Якщо ми постійно чуємо, що на світі немає нічого безплатного, і на кожну річ дивимося в контексті створення, заробляння грошей, діяльности, то не дивуймося, що існує негативне сприйняття старших осіб. Адже їх ми бачимо також через призму споживацьких критеріїв.
Сьогодні люди похилого віку часто стають об’єктом зацікавлення бізнесменів, наприклад представників фармацевтичного, косметичного виробництва, а також туристичних фірм та виробників продуктів харчування.
Час від часу старші люди також стають об’єктом зацікавлення – зрештою, доволі підозрілого і непристойного, не побоюся цього слова – з боку політиків. Регулярно, щойно наближаються вибори, люди похилого віку можуть розраховувати на численні прояви уваги до себе. Тоді до помешкань таких людей навідуються надокучливі типи, які виманивши обіцянку голосувати за ту чи іншу політичну партію, відразу зникають, аби перед наступними виборами знову нахабно з’явитися. Очевидно, що 13 мільйонів італійців, яким за шістдесят, – це ласий кусень для безсовісних політиків, яких проблеми людей похилого віку зовсім не цікавлять.
Штучно створений образ
Крім цього, існує інше явище, на яке також варто звернути увагу. Воно пов’язане з упередженнями та стереотипами, і не виглядає на те, що незабаром воно зникне. Це явище полягає в тому, що стара людина мусить відповідати уявленню, яке про неї створили інші люди. Особа похилого віку змушена носити одяг, часто тісний і незручний, який для неї пошили інші. Знеохочена, вона мусить зайти до більш чи менш зручної клітки, яку їй підготували.
Спробую пояснити це ліпше. Існує відмінність між поняттями «концепція інших» і «концепція самого себе». Це відмінність між тим, що інші сподіваються від людини похилого віку, і тим, що вона сама могла або хотіла би зробити. Старша особа без особливих протестів пристосовується до свого образу, створеного іншими людьми. І, на жаль, нікого не цікавить, що цей образ суперечить тому, що відчуває людина, адже така ситуація комусь вигідна.
У результаті старша особа не робить того, що було б для неї корисне та вигідне, оскільки боїться наразитися на критику та кпини; стримується від тієї чи іншої ініціятиви не тому, що вважає її неслушною, а тому, що хтось вважає її неслушною. Людина похилого віку часто підпорядковується, хоча в душі з цим не погоджується. Наприклад, вона хотіла би потанцювати, повеселитися, але не робить цього, бо боїться, що видаватиметься смішною («Ви тільки погляньте!… в її віці!…»). Тимчасом лікарі позитивно оцінюють танець та інші прояви забави, часто навіть рекомендують це як рухову терапію.
Старій людині більше дошкуляє негативне налаштування суспільства, несхвалення або навіть дискваліфікація в очах загалу, ніж страждання, спричинене хворобами.
Часто кажуть, що людина «має стільки років, на скільки почувається». Однак варто уточнити: «…і наскільки інші дозволяють їй почуватися».
Часто суспільство вимагає, щоб старша людина «поводилася так, як належить особі похилого віку».
[1] Оріяна Фаллачі (1929-2006) – італійська журналістка, письменниця, публіцистка, автор 12 книжок. Її називали найзнаменитішою письменницею Італії. – Прим. пер.