ЯК Я МОЖУ ЗАКІНЧИТИ ЖАЛОБУ?
На цьому останньому етапі я заохочую людей подивитися, що вони втратили і що ця особа залишила для них після своєї смерті; що не сказали тій людині, не встигли, а хотіли б сказати; що ми не почули, а хотіли б почути. Завдяки цьому, процес розставання з покійною людиною довершується і потім можна визнати, що вона померла і її більше не буде. Але що я залишаю собі після неї? Як вона буде жити в моїй пам’яті? Наприклад, я можу продовжувати займатись городцем, за яким доглядала моя мати або продовжити роботу свого чоловіка, який писав книгу – зібрати його замітки та опублікувати. Мушу зрозуміти, що ще я можу зробити, аби завершити жалобу, а що вже зробити не зможу, з чим неминуче треба попрощатися.
ЧИ МОЖНА ЗМИРИТИСЯ ЗІ СМЕРТЮ?
Гадаю, що не тільки можна, але це щось неминуче. Треба прийняти смерть, бо смерть – це факт, вона незворотна, це правда, а на правду не ображаються. Це важко прийняти. Змиритися зі смертю не означає, що ми перестаємо сумувати, думати і відчувати. Багато чого в нашому житті пов’язано з померлою особою, тому наші стосунки певним чином тривають. Жалоба – лише тінь, а наше життя триває. Зрештою, ми піклуємось про нього і навіть насолоджуємось ним, хоча в серці усвідомлюємо і відчуваємо втрату близької людини. Ми знаємо, що всі ми смертні.
Примирення зі смертю також може стати полегшенням. Це добрий знак, коли ми приймаємо весь життєвий процес, те що ми народжуємось, живемо, розвиваємось, старіємо або не встигаємо постаріти, а хворіємо і помираємо. Прийняття цього життєвого циклу є ознакою нашої зрілості.
На мою думку, все наше життя це прийняття втрати, цей процес триває, але в такій болючій формі в певний момент він остаточно насичує нас і більше не має ресурсу, тоді ми починаємо бачити… Люди кажуть: «я пішов на прогулянку і нарешті я знову помічаю кольори, у мене знову з’являються плани». Життя перемагає!
ЧИ ОЗНАЧАЄ ПРИМИРЕННЯ ЗІ СМЕРТЮ БЛИЗЬКИХ ЛЮДЕЙ, ЩО ЗНИКНЕ ТУГА?
Прийняти смерть близьких людей не означає, що зникне туга, але ця туга вже не така гостра і дошкульна. Вона залишається, супроводжує нас, з’являється для одних людей щодня, для інших у святкові дні або за якихось особливих обставин, проте ми живемо і насолоджуємось життям або змагаємося з ним, кожен по-своєму. Ці два стани – прийняття смерті близької людини та туга за цією людиною, не виключають один одного.
ЧИ Я НЕЧУТЛИВИЙ, ЯКЩО ПРИЙМАЮ СПОКІЙ ПІСЛЯ СМЕРТІ МОЇХ БЛИЗЬКИХ?
На мою думку, жалоба – це такий час у житті людини, який має наблизити до того, щоб змиритись зі смертю близької людини, прийняти її, визнати цей факт, оплакати, зіткнутися зі своїм сирітством, влаштувати заново своє життя і вкінці прийняти спокій. Я усвідомлюю, що ця людина померла і вже спокійна з цього приводу, бо продумала вже все, що пов’язано з цим фактом, відчула, порозкладала на свої місця, все договорила до кінця, владнала те, що я мала владнати і устаткувала своє життя без цієї людини. І настав внутрішній спокій, що все на своїх місцях. Ця людина померла, якщо я вірю, то вона у вічному житті, а я тут, у цьому, і беру на себе відповідальність за це життя, я живу і шукаю нові шляхи для себе. Я шукаю задоволення і радість у цьому житті, яке в мене ще є. І цей спокій – це стан, який дозволяє нам зрозуміти, що ми вже змирилися з цією смертю, ми визнали, що наше життя триває без цієї людини і тепер тільки від нас залежить, що ми будемо робити з ним.
ЧИ СПРАВДІ Я ПОВИНЕН ЇХ ВІДПУСТИТИ?
Якщо ми психічно не відпускаємо померлих людей, тобто не приймаємо факту їхньої смерті, не погоджуємось жити без них, не відпускаємо їх, то це означає, що живемо в ілюзії – ми не приймаємо правду. Тоді віруючі не приймають Божого слова, що смерть – це шлях до воскресіння і зустрічі з Богом. У такий спосіб ми живемо у власній ілюзії, що ці люди не померли, або, що вони повернуться. Мабуть, це не найкращий варіант для людини. Якщо ми віримо в Бога, то переконані, що померлі люди йдуть до Нього. І якщо ми не хочемо відпустити цих людей, хочемо залишити їх для себе, то це погано.
З психологічної точки зору можна сказати, що це може бути мірою нашої жадібності, впертого тримання того, до чого звикли. Ми ставимося до померлої людини як до майна, з яким не можемо розлучитися. Якщо мине рік, два чи навіть три, а хтось не хоче відпускати померлого, тоді в цієї людини є якась проблема, з якою не може впоратися і було б добре, якби вона уважно поставилась до цієї проблеми.