Прощення гріхів можна розглядати в багатьох різних аспектах. Духовність Заходу схильна наголошувати на активності людини в прийнятті таїнств, добрих ділах і вірі в Христа. Це все важливі елементи людської постави; однак візантійська духовність особливу увагу звертає на прощення гріхів, здійснене через хвалу Богові.
Христовий акт любови в Його страстях та воскресенні – це перемога над силами зла і над самим гріхом. Ми долучаємося до цієї перемоги, коли визнаємо її і хвалимо Переможця. Фактично, ми потрапляємо в Царство, коли у хвалі визнаємо Його джерелом свого освячення, і дістаємо частку Його святости й слави, коли радісна хвала очищає наші серця, святкуючи Його перемогу:
«Ми просимо прощення за наші переступи, Христе Боже; тому що Ти вирішив, з власної доброї волі, зійти на хрест у плоті, щоб звільнити нас від ворожого ярма тих, кого сотворив. З цієї причини ми взиваємо до Тебе з подякою: “Ти, наш Спаситель, сповнив увесь світ радістю, коли прийшов спасти світ”». (Празник Христової ікони).
Святі Василій Великий і Іван Золотоустий, як і багато інших Отців Церкви, часто повторюють, що одним із наслідків хвали Богові є “прощення гріхів”, “очищення душі”, “зішесття благодати Божої”. Святий Кирило Єрусалимський наполягає, що “через наші духовні пісні прощаються гріхи, і ми освячуємо себе”. Святий Василій каже, що “коли настає світанок, (його спільнота) співає одними устами й серцем покаянний псалом (Пс. 50(51)) Господу, і коли кожен промовляє власні слова каяття, гріхи прощаються йому”. Святий Іван Золотоустий пояснює, що “Псалом 140(141) має вплив на очищення душі і прощення гріхів. Цей вечірній псалом – це ліки, що позбавляють від будь-якої скверни й гріха. Пробуджуючись, душа спалахує жаданням Бога. Як тільки душа загориться і переповниться радістю й любов’ю, у ній зникає будь-яке зло. Коли Бога згадувати таким способом, то гріхи буде прощено і зло зруйновано”.
Тому покаяння – це не тільки визнання нещастя людини і того, що вона потребує допомоги, але й також (або навіть більшою мірою) радісне проголошення Божої спасенної доброти; це акт поклоніння: «Моє серце зміцнилося, Боже, зміцнилося серце моє, я буду співати та славити Тебе! Збудися ж ти, хвало моя, пробудися ж ти, арфо та цитро, я буду будити досвітню зорю!» (Пс. 57:8-9).
Отже, ми споглядаємо красу Божу у хвалі, знаходимо свою власну красу, образ первісної невинности і сліди майбутньої слави. Це відкриття спонукає нас до співу й хвали, бо “ми зливаємося з тим, що споглядаємо”. У самому акті хвали Богові наші серця змінюються, настає метаноя, і пісня висловлює і звершує наше каяття. У хвалі втілене Боже Слово обіймає нашу природу і трансформує її у власне внутрішнє життя. Тоді прощаються гріхи, усі гріхи. Це не що інше, як рух Святого Духа, що опановує людину і ототожнює її з вічним рухом Пресвятої Тройці, звідки Він прийшов. Цей Дух, що свідчить нашій душі, об’єднує розділену людину, підносить її і віддає в радісній покорі Богові і Отцеві нашого Господа Ісуса Христа.
З погляду людини, хвала і прославлення Бога – це зміна постави, метаноя, особисте прагнення до Бога, Який, тому що Він людинолюбець, є цілковитим прощенням. Але таке усвідомлення власної грішности, пробуджуючи пошану до Бога, здатне також завдавати мук. Така хвала може бути горнилом, кенозисом, пониженням усієї душі. Це може бути фактична участь у приниженні, стражданні, нужді і смиренні Христа – участь у ділі відкуплення. Ми, грішники, можемо спізнати частку тієї тайни, якою Христос, випробуваний “в усьому, подібно до нас, окрім гріха” (Євр. 4:15), “за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, і був вислуханий за побожність Свою” (Євр. 5:7).
Отже, прощення задарма одержують ті, хто жадає і приймає його, прославляючи ім’я Господа. Отець, зворушений цією великою любов’ю, послав Свого Сина у світ, “щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне“. (Ів. 3:16). Це не прагнення до “справедливости”. Вислів “справедливість Божа” у візантійській духовності, як і у Святому Письмі, означає “допомогу, яку уділяє Господь бідним і нужденним”. Це не юридичний вирок, що призначає кару злим і винагороду добрим. Радше, справедливість Божа, – це любов, яку Він виявляє, звільняючи пригноблених і відпускаючи рабів. Це вірність своїм обітницям. Ми стали рабами сатани і гріха. Тепер Христос наша справедливість і примирення (див. 1Кор. 1:24).
У духовному житті смирення є початком шляху. Духовна людина – це святий, який визнає себе грішником. Смирення в присутності Божій – це не акт, а здебільшого постійна постава розуміння любови Божої і власної неспроможности відповісти на таку любов. Смирення – це відкритість для Божої любови навіть перед лицем власної неспроможности відповісти на неї.
Візантійські молитви велику увагу приділяють нашій грішности і нашим численним невдачам у любові. Кожне богослуження переповнене висловами на взір: “мій гріх”, “моя негідність”, “моя провина”, “мої прогрішення вольні і невольні”.
О Господи, у мене провин більше, ніж волосся на голові! Яке зло я тільки не вчинив! Якого не допустився гріха! Який переступ не мислив у своїй душі! Хіба ж не грішив я гордістю, марнослів’ям, наклепом, пустослів’ям, недобрим сміхом, нетерпінням, ненавистю, заздрістю, самолюбством, погордою та нещирістю? О Господи, я добре знаю, що мої беззаконня такі глибокі, що втоплюся в них з головою! (Молитва Симеона)
Справді, ми грішники, і всі ми спотворили прекрасне первісне творіння Боже. Навіть охрещені, які прийняли Христа, і яких прийняв Він, не вільні від ран природи. Немає жодного святого, який був би досконалий і в кожній царині життя відгукувався би на повноту заклику Божого. Хоча візантійська духовність таку велику увагу звертає на гріх людства, вона зі ще більшою славою наголошує на доброті Божій і загальності Його прощення і спасення.
Неодноразові висловлення каяття, якщо їх практикувати повсякденно, будять у душі глибоке внутрішнє усвідомлення того, який опір ми чинимо любові всепрощаючого Бога. Також вони завдають душевних страждань, що накликають сльози. Однак, цей плач не має нічого спільного з сумом чи жалем. Радше це дар миру, в якому наші душі і наше ціле єство пронизує усвідомлення, що Божа краса менше сяє в нас через надуживання свободою.
“Оплакуйте свої гріхи та гріхи інших, – кажуть нам Отці, – бо не існує іншого способу спасення”. Отці бачили в сльозах грішної жінки, яка омила ноги Ісуса, образ сили справжнього плачу. Сльози серця – це дар, про який ми часто молимося у своїх богослуженнях. Цей дар настільки могутній, що він знаходить зовнішній вияв:
«Дай мені сльози, о Господи, які Ти дав грішній жінці. Зроби мене достойним омити сльозами Твої ноги, які відвели мене від облудних доріг. Дай мені жертву, що я можу скласти Тобі, як пахущу оливу, невинне життя, відкуплене каяттям, щоби я також міг почути Твій солодкий голос: “Віра твоя спасла тебе. Іди в мирі”» (Велика вечірня).
Цю давню традиція сліз покаяння знаходимо також у римських літургійних книгах; на жаль, її оминали в деяких сучасних перекладах:
«О всемогутній і добрий Боже, який джерелом зі скелі напоїв Свій спраглий народ, зішли сльози покаяння нашим затверділим серцям, щоб ми оплакали свої гріхи і дістали їх відпущення завдяки Твоєму милосердю» (Римський служебник. Молитва про дар сліз).
Ще одна риса молитов хвали, через які ми здобуваємо прощення гріхів, – це згадування подій з життя Христа, в яких йдеться про двоїсту тайну Божої благодати і людської вдячности та хвали.
«Я знаю, о Господи, що потопаю у своїх беззаконнях, але й також знаю, що годі висловити милосердя Твоєї доброти…. Тому, о найчудовіший Царю, о Найлюбіший Господи, покажи мені, грішнику, Свої милості. Покажи мені могутність Твоєї доброти і силу Твоєї люблячої лагідности, і прийми того, хто звертається до Тебе. Прийми мене, як Ти прийняв Свого блудного сина, злодія і грішну жінку… Якщо для мене існує надія на спасення, будь моїм Спасителем: О, Боже каяників і Спасителю грішників, спаси мене Твого милосердя ради».
Там, де людина може визнати власну недостойність як грішника і доброту Бога Отця, з’являється хвала прощення гріхів. Якщо вона мовчатиме і прислухатиметься до голосу люблячого Отця, це буде прославленням Бога, і її гріхи простяться. У цьому “аскетичному акті”, коли людина переступає межу самої себе, щоб зустрітися з Богом, вона зустрічає Христа, Який повсякчас слухає, повсякчас чекає прийняти грішника. Христос любить грішників!
Отже, людина жадає повернутися до рук Божих, звідки вона прийшла. Її зітхання і прагнення до Бога цілковито очищають внутрішні якості душі. Любов до Бога пронизує нас до самих коренів природи, інстинкту і “змінює навіть сутність речей”, – як каже святий Іван Золотоустий (РG 61, 273). Грішник віддає себе Богові, і в такий спосіб згасає його туга за Ним. Святість і справжнє очищення є не чим іншим, як невгамовною спрагою і незвичайним жаданням Бога, висловленими у хвалі і прославленні.
Ця метанол серця, це прагнення хвалити Бога за Його милосердя цілком личить людині, яка під час богослужень і святих таїнств приймає життєдайного Духа. “Що ж ми маємо робити, мужі-браття?” – перші навернені питали в апостолів. “Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете!” (Дії 2:37-38). Отже, описавши поставу метаної, з якою нам належить наближатися до Бога, ми звертаємося до тих джерел милосердя – літургії і таїнств – через які чимраз глибше поринаємо в тайну Христа.