Піст – це серйозний і наполегливий заклик зробити відмову. Відмову від чого? Відмову від свого “я”, від безлічі капризів і бажань, від своїх вад і пристрастей. Постити – це означає сказати “ні” тому, що підказує чи вимагає гординя, егоїзм. Дотримуючись посту, ми прислухаємося до голосу нашого сумління, поважаємо благо іншого, зберігаємо вірність святому Божому закону.
Постити – означає обмежувати невгамовні бажання, навчитися керувати власними інстинктами. Як і раніше, у стародавні часи, ці вчинки залишаються актами відмови від чогось заради Господа. Постити – означає відмовитися від чогось, щоб допомогти в нужді своєму братові чи сестрі. Піст – це практика доброти і милосердя. Зараз багато учать, що піст – це відмова від їжі. Так. Але піст, також, – це утримання від даремних слів, злих розмов, брехні, лестощів, засудження, пліток. Людина, яка щиро постить, відмовляється від злих думок, справ і слів, гніву, люті і крику.
Під час посту треба ретельно оберігати чистоту думок і тишу в серці. Тільки в тиші серця можна почути Його слова, що несуть спокій і заспокоєння.
Піст допомагає нам навчитися з вдячністю приймати все, що Господь посилає нам, і з радістю, любов’ю і посмішкою віддавати те, що Він бере в нас. Бог учить прощати з любов’ю та упокорюванням. Треба заглянути у своє серце і подивитися, чи не залишилося там непрощенних образ і незабутого болю.
Піст – прекрасний час для посиленої молитви, яка зміцнює дух. Це можливість більше дізнатися і полюбити Бога, очиститися і змінити своє життя відповідно до життя нашого ідеалу – Ісуса Христа. Це час щирої молитви, особливого упокорювання та особливої духовної діяльності.
Про малі справи
Я і мої сестри добре розуміємо: те, що ми робимо, – менше, ніж крапля в океані. Але якби ми цього не робили, то океану не вистачало б нашої краплі.
Коли б не наші невеликі школи в районах нетрів – а деякі з цих шкіл дійсно дуже маленькі – тисячі діточок залишилися б на вулицях, без елементарної освіти і медичного обслуговування. Ці маленькі школи – наш вклад у вирішення великої проблеми. Те ж можна сказати про людей, яких приймають наші “Будинки милосердя”. Більшість цих людей померли б прямо на вулицях, на брудних тротуарах, посеред сміттєвих куп, але ми прийняли їх на наші люблячі руки, зробили для них усе, що змогли, запропонували місце, де б вони перейшли у світ інший в атмосфері миру і любові.
Не так важливо, скільки ти зробив для Ісуса, а те, скільки любові ти вклав у свою справу. Нехай найскромніша допомога, але з великою любов’ю.
Що б ви не робили – навіть якщо ви просто допомагаєте комусь перейти вулицю – ви робите це для Ісуса. Навіть подаючи людині склянку води, ви робите це для Ісуса.
Я вірю в малі справи, саме в них наша сила. Для Бога немає великих і малих справ, бо Він такий великий, а ми такі малі. Бог теж робить для нас. Але Його справи не малі і не великі. Вони безмежні!
Кілька років тому в нас були великі труднощі з цукром. Я навіть не уявляю, як про це дізналися в суспільстві. Але все таки, якимсь чином звістка про те, що в матері Терези більше немає цукру для її дітей-сиріт, поширилася всім містом.
Один маленький хлопчик сказав своїм батькам: “Протягом трьох днів я не буду їсти цукру! Те, що я заощаджу, я хочу віддати матері Терезі!” Батьки намагалися відмовити малюка, але він залишався непохитним.
Через три дні батьки, які до цього ніколи не були в нашому центрі, привели до мене свого сина. У його руках була маленька банка з цукром. Йому були лише чотири роки, і він ще не дуже добре вмів говорити, проте цей малюк вже вмів любити, вмів жертвувати собою заради щастя інших людей – дітей, яких він навіть ніколи не бачив.
Зробити добру справу – не означає лише допомогти іншому якось матеріально. Нехай це буде просто посмішка! Адже посмішка і протягнута рука – символи любові. А люди так зголодніли за любов’ю!
Одного дня в невеликому сквері в Лондоні я побачила високого худого чоловіка. Він сидів, обхопивши голову руками, немов утиснутий у лавку. Видно було, як безмежно нещасна ця людина.
Я підійшла, міцно потиснула його руку і запропонувала свою допомогу. Він дивився на мене, повільно підіймаючись зі свого місця.
– Ох! Як давно я не відчував тепла людської руки! – вимовив він і знову опустився на лавку.
Мить – і його обличчя осяялося посмішкою. Він посміхався, бо хтось був добрим до нього. Просте доброзичливе вітання повернуло його до життя.
Кожна людина хоче любити і бути любимою, знати, що вона комусь потрібна, що її хтось може назвати своїм. А в нас сьогодні бракує часу навіть на те, щоб поглянути один на одного. Тому добра посмішка – великий дар, співчуття – дар безцінний!
Для того, щоб змінити світ, не треба змінювати інших. Треба змінитися самому. Не чекати любові від когось, а просто любити самим! Який сенс проклинати пітьму – краще запалити свічку!