Давним-давно, жило собі в одному місці, у густих борах-лісах цікаве створіння, дуже подібне до сьогоднішньої людини, вицвіт усіх створінь тих часів, щось ніби на зразок володаря звіриного світу. Було воно дуже спритне, метке, здібне та мало навіть чотири руки. І було здорове й міцне. І саме завдяки тій своїй силі, спритності, здоров’ю та відвазі здолало воно пережити і вийти переможно із життєвої боротьби за існування, та дійти до того, щоб стати на чолі інших видів тварин. Жило воно собі дуже добре й не бракувало йому нічого. Полювало та здобувало собі поживу, для непригожих пір року будувало собі вигідну криївку; почало навіть зодягатися в шкуру інших звірів, щоб зігрітися в пору негоди й зими. Але одного жаркого літа, під час душної ночі, небо вкрилося тяжкими олов’яними хмарами. Почалася буря. Лив дощ, немов із відра. Блискавки прорізували далеко й широко темряву неба пронизуючи темінь густого бору. Били часті громи то справа, то зліва від цього звіряти. А наша дорога мавпа – бо про неї якраз ішлося – дуже таки налякалася та затремтіла цілим своїм волохатим тілом. А страх отой був такий великий, що, уявіть собі, залишився в неї раз назавжди, ввійшов немовби в другу її природу та поновлювався в кожну темну нічку, з кожною бурею-ураганом. Коли народилися малі мавпочки, то й вони успадкували від батька чи матері такий самий острах перед цими дикими силами природи. Згодом цей страх ще збільшився серед потомства давнього предка. І цей страх – страх перед величними силами природи – є основою релігійного явища в світі, серед людей. Бо з тієї мавпи поступово розвинулося єство, що сьогодні називається людина. – Чи не гарне, чи не зворушливе це оповідання? Здається, немов казка із «Тисячі й однієї ночі», і все ж ви помилялись би. Це казка сходу, щоб її розповідати на вулицях Багдаду, а це – «найвищий» винахід деяких мудреців першої половини XIX століття, з середовища людини, якій імення: Дарвін. – Смішним справді виглядає, щоб таку теорію про початки релігійних почуттів людини видумали саме мужі, котрі навчали, що рушійною силою еволюції розвитку є так звана природна селекція, завдяки якій залишаються на землі та поширюються такі види створінь, що природою краще оснащені до боротьби за життя та існування. З такого переконання повинно б радше природно виходити, що ті види звірів, які стали на чолі розвитку тваринного світу і то завдяки їхній здатності та успіхам у боротьбі за існування на землі, повинні були б бути найменше боязливі, звідки не походила б небезпека та не загрожувала б їм. Адже ж ці створіння перейшли переможно через різну боротьбу та змагання і розвинули в собі почуття сили й успіхів. Тому ця історійка про «застрашену мавпу» в цілості матеріялістично-еволюційної теорії її авторів є нелогічна й суперечить сама собі. Що більше, вона є сьогодні така смішна, що справді мало хто має відвагу її поважно обстоювати передусім, як здобуток науки про людину. Ми її тут пригадали тільки тому, щоб зрозуміти, де має своє коріння ця сьогоднішня теорія, що твердить, буцімто релігія в людині – це плід страху перед силами природи.
А почалась ця сміховинна історія не коли іноді, а в XVIII столітті, у столітті енциклопедистів і так званого просвічення. Більшість філософів-просвітителів були деїстами; вони не заперечували існування Бога як першопричини існування світу, але обстоювали думку, що Богові не належить послух і пошана. З атеїстами їх єднала лише спільна ненависть до Церкви та переконання, що можна стати справді чесними і бездоганними і без релігії.
Незважаючи на нібито науковий вигляд такої антирелігійної постанови, якою визначалося XVIII століття, ані деїсти, ані матеріялісти не могли дати задовільну відповідь на тему суті та походження релігії. Щойно в XIX столітті питання походження релігійного почуття в людини виступило на перший план. Зацікавленість цією проблемою треба приписати передусім поширенню доктрини про так званий матеріялістичний еволюціонізм, який уважав людину в найкращому разі за найбільш розвинену звірину свого часу, заперечуючи душу та її Боже, нематеріяльне походження. Еволюціоністи-матеріялісти мусіли знайти у своїй теорії відповідь на питання, що насувалось на них звідусіль, а саме: якщо людська душа походить від духу звірини через звичайний розвиток, то на якій стадії цього розвитку з’явились у людини релігійні почуття, що їх немає в інших звірів, навіть у нібито прямих предків людського роду – у мавпячому роді? Звідки вони, отже, з’явились у цій дещо більш розвиненій мавпі, якою мала б бути людина? І коли вони в ній зародилися та з яких причин? Питання було дуже настирливе, тож вимагало відповіді. А відповідь була власне така, як ми подали на початку нашої радіопередачі. Це сталось ніби давно, дуже давно, тим-то не збереглося жодних слідів цієї події в мавпячому та людському роді, і тому треба це доповнити хіба що нашою фантазією. І вони пододавали тієї фантазії такою мірою, що сьогодні поважні люди соромляться згадувати про неї.
Сучасна марксистська теорія про початки релігійного явища та причини його постання різниться дещо від теорії цих ілюміністів-просвітителів. За теорією Маркса-Леніна релігія виникла не на тваринній, цебто мавпячій, стадії розвитку людства, а в людській спільноті, і то дещо розвиненій. Тому марксисти твердять, що людина на початку своє історії пережила таку добу, дуже довгу, за якої вона була цілком антирелігійна, не мала жодної релігії та не відчувала навіть у ній потреби. Цій добі вони присвячують багато уваги. Ґрунтуючись на цій антирелігійній добі в житті людства, вони намагаються доказати, що релігія не є природним почуттям чи потребою людини, а постала з іншого природного почуття, з почуття безсилля та страху примітивної людини супроти сил природи; закони природи для тієї примітивної людини були незнані, таємні й нез’ясовані. Тому, на думку марксистів, релігія є таки дитиною страху, незнання, отже вона – негідна людини. Якщо усунути страх і пояснити закони та явища природи, то марксисти-леніністи вважають, що релігія сама собою зникне з лиця землі. Тим-то релігія для них – опій для народу, ознака забобонности, обскурантизму і незнання.
Щодо твердження марксистів про довгу антирелігійну добу в історії людства, то вистачить згадати, що йдеться тільки про нічим недоказану теорію-гіпотезу, яка не має для свого підтвердження жодного факту. Навпаки, до давніших проявів людського життя на землі, що їх відкрито давніше й недавно, є гробниці та цвинтарі. А це – конкретні докази релігійности передісторичної людини. Теорія про походження релігії зі страху супроти явищ природи має деякі свої «атути», якщо їх пристосувати до примітивної людини. Однак тут не можна поводитися з такою безвідповідальністю та несерйозністю, як це роблять марксисти. Бо навіть один неправдивий висновок щодо цього може мати дуже далекосяжні наслідки та довести до зовсім фальшивого погляду на світ та людину.
До складників релігійного почуття належить, очевидно, й святий страх перед Божим маєстатом. Але, якщо основою релігійности людини був би лише страх, тоді в релігійному житті людства ми натрапляли б тільки на почуття подиву, втечі й бажання ховатися перед загрозою таємних сил природи. Проте всі знають, який далекий такий погляд від правди не тільки, що стосується справжньої релігії, а й усякої релігії. З дослідів над найстаршими та примітивними формами релігійного культу зрозуміло, що релігійність цих людей не ґрунтується тільки на страху, а ще більшою мірою – на визнаванні сили благодійної, до якої людина бажала наблизитися, щоб бути учасником цього добра. І саме цей елемент добра та доброчинної сили в первісних релігіях людства є отією першою іскоркою пізнавання Бога, яка жевріє навіть у душі найбільш примітивної людини передісторичних чи й пізніших часів. І жодні культи, навіть найпримітивнішого та найприземнішого характеру, не здолали тієї іскорки загасити. Страхи – навіть оцей примітивний страх ідолопоклонників з людськими жертвами – не спромоглись затерти того образу в людській душі про доброго Бога, Творця людини. Страх ніколи не вів до заперечення Бога. А коли б релігія була тільки виплодом страху, то він урешті-решт був би людей до такого заперечення привів. Справді, лише звіриний страх перед вічністю та справедливими судами Божими спонукає модерних атеїстів до заперечування Бога. Через своє аморальне життя та поведінку вони у вічності та перед обличчям Бога не бачать для себе нічого іншого, хіба що провину і кару, тож немов страуси засовують голову в пісок, кажучи «Немає Бога!» Вони немов ця химерна дитина, що не має відваги глянути правді у вічі, отже, заслонює собі очі руками, думаючи, що цим небезпека та предмет страху перестає реально існувати. Різниця між примітивними предками людськими і модерними матеріялістами-марксистами лиш у тому, що перші з них перед маєстатом сил природи кидалися ниць та старалися прихилити собі їх виявами релігійного культу, а сьогоднішні матеріялісти зі страху перед відповідальністю намагаються заперечити очевидне та стерти Бога з лиця землі, вирвати Його з власної душі, з душі людини взагалі. Зі страху перед вічністю та маєстатом Божим вони скалічують свою духовість і хотіли б скалічити людську душу взагалі, вириваючи з неї змагання за вічність за безконечність, за щастя і добро. Проте, як доводить історія і сучасність, даремно вони трудяться.