«Він проти надії увірував у надії, що стане батьком багатьох народів, за сказаним: Таке численне буде насіння твоє! І не знеміг він у вірі, і не вважав свого тіла за вже омертвіле, бувши майже сторічним, ні утроби Сариної за змертвілу, і не мав сумніву в обітницю Божу через недовірство, але зміцнився в вірі, і віддав славу Богові, і був зовсім певний, що Він має силу й виконати те, що обіцяв. Тому й залічено це йому в праведність. Та не написано за нього одного, що залічено йому, а за нас, залічиться й нам, що віруємо в Того, Хто воскресив із мертвих Ісуса, Господа нашого, що був виданий за наші гріхи, і воскрес для виправдання нашого.»
На початку 1980-х років наша сім’я емігрувала в Канаду. Тоді ми часто згадували перших переселенців: як вони приїхали в абсолютно чужу і незнайому країну, гадки не маючи про її клімат, про те, чи достигне урожай, і що обіцяє майбутнє. Ми їздили на екскурсію в їх села, захоплювалися розумом цих людей, їх умінням налаштувати своє життя.
Зокрема, думали ми про першу їх зимівлю. Коли я зараз пишу ці рядки, за вікном стоїть англійська зима. На землі лежить легкий сніжок, але температура тримається біля нуля, і він скоро зійде. Взимку в нас особливих проблем не буває, ну хіба що зрідка може повалити снігопад, який нагадує нам про умови життя в інших частинах земної кулі. Але уявіть себе в Канаді, без центрального опалювання, без гарячої води і автотранспорту. Члени сім’ї хворіють, частина худоби гине, посіви поховані під метровим шаром снігу, а ґрунт промерз ще на метр на глибину. І скільки ще продовжиться така зима? Тут легко було пошкодувати про те, що взагалі приїхав у ці краї, легко було перестати вірити і сподіватися.
Проте вони сподівалися, працювали, будували сім’ї, громади, країну. І нехай це не повна аналогія, вона непогана для початку: я згадую про цих людей у зв’язку із сміхотворною (здавалося б) вірою і надією Авраама – вірою і надією, які поклали початок сім’ї Заповіту. У світі Авраамовому, як і в нашому світі, усі прекрасно розуміли: якщо чоловікові і дружині за п’ятдесят (і вже тим більше під сто), а дітей у них немає, то, швидше за все, дітей у них і не буде. І от такому подружжю Бог живий, Творець світу, дає вражаюче обіцяння: дітей у них стане – як зірок на небі, як піщинок на морському березі. Саме на це обіцяння Павло посилається в 4:18, коли наводить слова Божі: «Таким буде потомство твоє» (Бут. 15:5). Саме цьому обіцянню повірив Авраам, коли, як сказано в Бут. 15:6, «Тому й залічено це йому в праведність» або навіть «Це залічено йому як основу його перебування в Заповіті». (Якщо перекладати буквально – «залічено в праведність», – важко розчути багато важливих для Павла підтекстів.) Такою була віра, що стояла біля витоків сім’ї. Віра в Бога, Який обіцяв, здавалося б, неможливе, але виконав обіцяне.
Втім, звертаючись до віри Авраамової, Павло має на увазі речі глибші, ніж просто віра всупереч очевидності, видимості. Він як би перевертає той опис людського звиродніння, який дав у розділі 1. Згадаємо 1:20 і наступні вірші. Зараз Павло хоче сказати наступне: у вірі Авраамовій і у вірі подібній вірі Авраамовій (тобто, як буде видно далі, вірі християнській) люди знову набувають себе, знову набувають дійсно людського життя.
Вимальовується наступна картина. Люди знехтували Бога-Творця (1:20,25); Авраам увірував у Бога як Творця і Подавця життя (4:17). Люди знали про могутність Божу, але не ушанували Його як Бога (1:20); Авраам визнав силу Божу і повірив, що Бог використовує цю силу (4:21). Люди не віддали Богові належну Йому славу (1:21); Авраам віддав Богові славу (4:20). Люди знеславляли власні тіла, шануючи істот, які не були божественними (1:24); Авраам, ушанувавши Бога, Який дає нове життя, побачив, що його тіло набуло минулої сили, хоча давно вийшов з віку, в якому чоловік може мати дітей.
Результат у кожному випадку показовий. Люди знеславлюють свої тіла тим, що жінки і чоловіки відходять від гетеросексуальних стосунків в одностатеві (1:26-27); Авраам і Сарра, завдяки довірі до божественних обіцянь, набули здатності зачати дитину (4:19). Обіцяння багато в чому зав’язане на заповідь у Бут. 1, де Бог каже чоловікові і жінці, створеним за Його образом: «Плодіться й розмножуйтеся». Під кінець Рим. 4 ми розуміємо, що хоче сказати апостол: древня єврейська мрія збувається. Бог призвав Авраама, щоб розв’язати проблему людського гріха, і саме це зараз сталося. Бог дає людям нову надію, нову плодючість.
Зрозуміло, усе це відбулося не лише через Авраама. Його можна уподібнити дорожньому знаку на шляху: не мета, але попередження про подальшу дорогу, дорогу довгу і важку. Сама ж мета реалізована в Ісусі, Його смерті і воскресінні. Про ці події Павло досі згадував лише дуже коротко у вступній формулі (1:3-4) і лаконічному описі спокутної смерті Ісуса (3:24-25). Проте він виходить з того, що читачі знають, про що він говорить, – звідси і формулювання під кінець уривка.
Павло вже пояснив, що ті, хто вірує в Ісуса, належать до сім’ї Заповіту та їх гріхи прощені (3:21-31). Тепер він укорінює це вчення в первинному обіцянні. Авраам повірив, що Бог дасть життя там, де життя не було. Християни вірять, що Бог воскресив Ісуса з мертвих. Тут ніде немає ні лукавства, ні прагматичного розрахунку – лише визнання Бога Богом, визнання того, що Він тримає у Своїх руках наше життя і життя всього світу, що Він вже поклав початок новому творінню і кличе нас вірити Йому, щоб Його задум був доведений до кінця.
Останній вірш розділу передбачає деякі теми розділів 5-8. Кожну частину своєї аргументації в цьому довгому розділі Павло закінчує згадкою про Ісуса. Це не благочестивий жест і не данина умовності: тут криється щось дуже важливе, витоки і сила всієї Павлової позиції. У даному випадку Павло резюмує те, що було в підтексті попередніх чотирьох розділів. Ісус був відданий через наші гріхи; іншими словами, усе масивне людське зло, що спотворило світ, виявилося зібраним і – через хрест – переможене (3:25;8:3). Він воскрес для нашого виправдання, щоб ми були оголошені «правими», щоб ми стали членами Заповіту. Іншими словами, воскрешаючи Ісуса з мертвих, Бог не лише проголошував Його Своїм сином (1:4), але і проголошував Своїм народом усіх, хто вірить у Нього.
Чітке формулювання Павла містить також алюзію на Гімн Страждальника в Іс. 53 («Справедливий, Мій Отрок, оправдає пізнанням Своїм багатьох, і їхні гріхи понесе» 53:11). Таким чином, наприкінці першої великої частини свого листа Павло хоче сказати: пророчі обіцяння збулися, віра Авраамова виправдана, Закон виконаний; людському ідолопоклонству, гріху і смерті завданий вирішальний удар; Бог послав Свого Сина як Месію, Який втілює Ізраїль, – зробити для Ізраїлю і світу те, що самі для себе вони зробити не змогли; ті, хто вірить цій радісній звістці, Благій звістці Бога про Його Сина, входять у новий Заповіт, єдину всесвітню сім’ю, обіцяну Аврааму.
Це викликає найрізноманітніші питання, до відповідей на які Павло приступає в другій великій частині свого листа. Але про дещо ми можемо запитати і самих себе. Чи розділяємо ми віру Авраамову? Чи поглядаємо ми з любов’ю, вдячністю і довірою на Бога-Творця, Який дає, здавалося б, неможливі обіцяння і виконує їх? Чи є в нас радість про Бога? Чи живемо ми, хто розділяє цю віру і надію, єдиною сім’єю?