«Що ж? Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю? Зовсім ні! Хіба ви не знаєте, що кому віддаєте себе за рабів на послух, то ви й раби того, кого слухаєтесь, або гріха на смерть, або послуху на праведність? Тож дяка Богові, що ви, бувши рабами гріха, від серця послухались того роду науки, якому ви себе віддали. А звільнившися від гріха, стали рабами праведности. Говорю я по-людському, через неміч вашого тіла. Бо як ви віддавали були члени ваші за рабів нечистості й беззаконню на беззаконня, так тепер віддайте члени ваші за рабів праведности на освячення.»
Одному журналістові-газетяру спала думка, як убити одним каменем двох зайців.
Річ у тім, що в британському суспільстві (як і в багатьох інших західних країнах) росте молодіжна злочинність. Багато молодих людей сидять без роботи і без мети в житті. Сили в них є, але немає ні грошей, ні можливостей, щоб отримувати задоволення від тих речей, які вони бачать по телевізору. Тому вони йдуть у злочинність, та ще стають злочинцями дуже кваліфікованими. І суспільство в цілому гадки не має, що робити в такій ситуації. Хапати людей і саджати до в’язниці? Це можна, але загалом це не вихід.
З іншого боку, багатьох англійців пригнічують невдачі нашої крикетної команди. В інших видах спорту успіхи іноді бувають, але англійський крикет, колись краса і гордість нашої країни, вже дуже давно нас не радував.
Журналістові спало на думку наступне рішення. Забираємо цих сильних, але небезпечних хлопців з вулиць. Поміщаємо їх до виправної установи. А потім навчаємо спорту. Примусове фізичне виховання, навчання всім спортивним навичкам, тренування від зорі до зорі – і незабаром нове покоління крикетистів буде готове до підкорення світу. Журналіст міг би ще додати, що в такому підході є особливий сенс, якщо основним суперником Англії в крикеті є Австралія. А як люблять говорити самі австралійці, їх предки (депортовані злочинці) були відібрані кращими суддями Лондона!
Окрім жартів, сенс порівняння полягає в тому, що треба використовувати сили, які витрачаються на злочинність, у мирних цілях. «Бо як ви віддавали були члени ваші за рабів нечистості й беззаконню на беззаконня, так тепер віддайте члени ваші за рабів праведности на освячення» (в. 19). Це серйозне завдання, що стоїть перед християнами будь-якого віку і будь-якого покоління, зокрема і тих, хто навернувся вже будучи дорослим. Подумайте тільки, скільки сил у вас раніше йшло на речі, хибність яких ви тепер розумієте. Якби всю цю енергію, ініціативу і фантазію узяти та прикласти заради розвитку Царства Божого, заради здійснення задуму Божого про світ!
Тут проходить контраст між двома видами «рабства». Павло відмітає ідею про те, що раз ми, християни, вільні від рабства гріху, то віднині «вільні» робити усе, що захочемо. Мабуть, йому часто доводилося стикатися з відповідним звинуваченням з боку юдеїв і юдеохристиян: почувши, що він вважає християн вільними від Закону, вони починали тривожитися за етичні наслідки. (У наші дні, коли в Павлові багато хто бачить суворого мораліста, трішки забавно читати подібні спори.) Павло відповідає, що християнська свобода – щось абсолютно інше. Для порівняння: коли ви складаєте іспит на отримання водійських прав і отримуєте «свободу їздити», це не означає, що ви можете витворяти на дорогах усе, що заманеться, – гнати на червоне світло, по зораних полях, через опущені залізничні шлагбауми та ін. Взагалі коли ви отримуєте нові свободи, з ними приходять і нові рамки. Ці рамки утрудняють один вид свободи (свободу робити, що заманеться) заради іншого виду свободи. (Скажімо, якщо кожен водій матиме право їздити, де хоче і як хоче, то багатьом взагалі не захочеться керувати машиною!)
Говорячи про нові рамки, Павло вводить поняття нового «рабства». Свобода не є моральний вакуум: вона куплена для нас смертю нашого володаря, смертю самого Ісуса. Саме як люди вільні і для того, щоб зберегти цю свободу, ми повинні зберігати Йому вірність. У принципі, колишнє «рабство» і нинішнє «рабство» припускають абсолютно різне розуміння «рабства», але відправною точкою ця метафора працює. (Речення на самому початку в. 19 («Говорю я по-людському, через неміч вашого тіла»), мабуть, якраз і означає, що для нового способу життя поняття «рабство» не дуже підходить. Іншими словами, метафора має свої обмеження.)
Отже, Павло говорить про два види «рабства». По ходу справи він використовує трохи різні поняття, що може збити з пантелику неуважного читача. Скажімо, у в. 16 він висуває таку альтернативу: слухатися гріха або слухатися самого «послуху». Фраза про слухняність послуху звучить дещо дивно, але Павлу треба протиставити щось «гріху», і цього доки достатньо. Послух гріху веде до смерті (як Павло вже неодноразово пояснював), а слухняність «послуху» – до «виправдання», виправдального вироку на останньому Суді (пор. Рим. 2:16).
Виправдальний вердикт позначений тут словом «праведність». В основі цього поняття лежить акцент на благе бажання Творця повернути світ з хаосу до належного порядку, виправити людей і привести їх до правильних взаємин з Собою. Тут Павло з його допомогою вказує на те, що мета нового життя, вимога нових стандартів поведінки пов’язані саме з виправленням світу: Бог виправляє світ і хоче, щоб Його новонароджені діти брали участь у цих трудах, брали участь своїм життям і служінням заради Царства Божого.
І тут ми починаємо розуміти, що означає на практиці нове «рабство». Мова не про те, що на нас звалили нові обов’язки, і ми повинні неухильно їх виконувати. Сталася зміна серця (в. 17). На початку свого послання Павло вже згадував, що проблема Адамового людства багато в чому пов’язана з серцем (Рим. 1:21,24). Зараз він говорить про те, що християни преображенні зсередини. Є присутнім глибоке бажання бути слухняними «того роду науки, якому ви себе віддали». Ранні християни розробили певні базові традиції відносно благовістя (1Кор. 15:3-8); євхаристії (1Кор. 11:23-26) і поведінки (1Сол. 4:1 і цей уривок), а також деяких інших моментів. Ці приблизні правила визначали рамки віри і поведінки – свого роду сімейний кодекс. Як пастир Павло, поза сумнівом, неодноразово спостерігав, що, коли люди приєднуються до цієї сім’ї, усередині них щось відбувається, щось спонукає їх хотіти жити відповідно до своєї нової общини. Так, це вимагає вчення і морального зусилля. Але, слава Богу, каже Павло, воля людини спрямована в потрібний бік.
Можу собі уявити, що сказав би Павло побачивши церкви на початку XXI століття…