14 червня 1978 року.
Ув’язненого Самуїла Лема викликали в управління в’язниці.
– Ось ваші документи про звільнення, – сказали йому, вручаючи конверт.
Тремтячими пальцями відкрив Самуїл конверт і дістав папери: офіційне підтвердження закінчення терміну, початок п’ятилітнього випробування, невелика сума і – квиток у Гуанчжоу! Він почував себе, як Яків, коли почув новину про Йосипа, що живе в Єгипті. І він, здавалося, розумів переживання Авраама, коли ангел заборонив йому вбивати сина.
Наступного дня Самуїл приєднався до групи звільнених ув’язнених, що відправлялися в напрямку Тайюаня. Вони проходили вулицями міста, розглядали вітрини магазинів і прогулювалися в парках.
Тільки наприкінці липня були готові всі документи про відправлення цієї групи колишніх ув’язнених у місця їхнього постійного перебування. Самуїл зайняв місце у вагоні, тремтячи від очікування зустрічі з рідними.
З кожною милею в напрямку до півдня температура у вагоні і на вулиці підвищувалась. Пасажири по вінця заповнили вагони потяга, який нагадував сільську лазню через вологі тіла, притиснуті одне до одного. Невпинно випускаючи клуби диму від палаючого вугілля, яке, можливо, Самуїл власноруч видобував у шахтах, потяг проїхав родючу провінцію Хенань, перетнув набряклу Янцзи в Ханкоу, потім рушив до півдня через Цзянсі, і, нарешті, в’їхав у рідну провінцію Самуїла – Гуандун.
І тільки 17 липня потяг, скриплячи і пихкаючи, в’їхав на станцію Гуанчжоу. Самуїл Лем подивився на годинник. Було 7:40 ранку.
Суї Лінг, мама, сестри, діти… Коли він думав про них, його серце ладне було вискочити з грудей.
– Я відчув себе чужим у знайомому мені оточенні, – згадував Самуїл. – Я тремтів і не міг говорити. Двадцять років не дуже змінили місто ззовні, але ці роки частково вкрили туманом мої спогади.
Самуїл повільно почав збирати свої речі. Автобус №119. Так, саме цей номер. Ось він, набираючи швидкість, від’їжджає від вокзалу. Потім він вийде на зупинці, перетне вулицю і потрапить до арки, що веде на Да Ма Цан.
Пастор Лем молився, дякуючи Богові словами з Псалма: «Хто сильний, як Ти, Господи? А вірність Твоя – на довкіллі Твоїм». Алілуя!
Ніхто не впізнав його, коли він вийшов з автобуса на Шонг Шан, 5 і ввійшов через арку на Да Ма Цан. Він думав, що пригадує деякі обличчя, але не був упевнений. Навіть крамниці і двері деяких житлових будинків здавалися тільки ледь знайомими Самуїлу. Але будинок на Да Ма Цан під номером 35 він упізнав відразу. Самуїл побачив рідні двері ще за кілька будинків.
Хоча він і відчував слабкість у ногах після тривалого переїзду, однак йшов досить швидко.
Потім він зупинився. Що це? Це був будинок під номером 35, але вхідні двері були зачинені. Зачинені ззовні.
– Суї Лінг, – прошептав він. – Моя мати, моя родина. Невже щось сталося з ними?
Але потім він помітив, що запасний вхід був відчинений, це був вхід на другий поверх. Самуїл повільно попрямував до відчинених дверей і почав підніматися східцями.
– Хтось йде, – почув він голос.
Його сестра Ай Лінг раптом з’явилася на другому поверсі над сходами. Якусь мить вона стояла мовчки, розглядаючи прибульця. Сонячне світло падало їй прямо в очі, і вона не відразу змогла розпізнати брата.
– Я повернувся додому, – прошепотів Самуїл.
– Ой лишенько! – зойкнула сестра. – Це Самуїл! Самуїл! Самуїл!
Вона взяла брата за руку і повела в кімнату, яку займала родина на другому поверсі. Дотик її руки здався йому дивним, адже він не переживав фізичного прояву сердечної приязні протягом двадцяти років!
– Ми тепер живемо тільки нагорі, – сказала Ай Лінг. – «Червоні охоронці» викинули нас з першого поверху, уряд конфіскував усе наше майно, а нам залишили тільки другий поверх.
Вони йшли до дверей кімнати, вікна якої виходили на вулицю. Самуїл згадав, що це була спальня його матері.
– А де мама? – запитав він обережно.
– Мама тут, – відповіла Ай Лінг, проводячи його до прикутої до ліжка, виснаженої жінки.
– Мамо, – беззвучно вимовили губи Самуїла.
– Ай Лінг, – тихо покликала жінка. – Хто ця літня людина?
– Це Самуїл, – сказала їй Ай Лінг. – Він сьогодні повернувся з в’язниці, твій син і мій брат.
Минула хвилина напруженого мовчання. З вулиці вривалися у вікна вигуки торгівців, долинав гуркіт літака, що приземлявся на аеродромі Гуанчжоу.
– Самуїл?! – розірвав тишу голос матері, що виражав скоріше пережитий нею емоційний шок, а не невір’я.
– Мамо! – вигукнув Самуїл.
Стара мати, голова роду, простягнула вперед сухенькі помережані зморшками руки. Самуїл і Ай Лінг кинулися в її обійми. Усі троє одночасно виливали свою любов один до одного і подяку Богові. Потім мати нерішуче відіпхнула сина, щоб краще розгледіти його. Ай Лінг принесла матері окуляри.
– Ти! Ти, мій синку! Бог привів тебе додому! Тепер я можу йти до Нього! Я знову побачила сина!
Брязкотючий звук металу ввірвався в кімнату. Але Самуїл не почув, тому що його погляд прикипів до маминих очей.
– Це мій дідусь? – запитало маленьке хлопча.
Самуїл обернувся.
– Ми розповідали йому про тебе, як тільки він з’явився на світ, – пояснила Ай Лінг. У захваті зустрічі Самуїл забув про те, що в листах йому повідомили про весілля його дочки Анни і народження онука. Самуїл широко розплющив очі. Він стояв, притиснувши пальці до губ.
– А де ж Суї Лінг? – запитав він. – Вона у Фошань з родиною?
Ай Лінг довго дивилася на брата, збираючись із силами, щоб почати говорити. Але так і не змогла вимовити ані слова.
– Завтра п’ятниця, так? Вона має приїхати на вихідні? Ми можемо їй передати повідомлення?
Ай Лінг мовчала.
– Суї Лінг, і Анна, і Єнох? – у передчутті чогось поганого запитав Самуїл.
– Ми хотіли написати тобі, – нарешті почала сестра, – але мама сказала, що краще не збільшувати твоїх страждань.
Не в змозі довше стримувати себе, Ай Лінг почала ридати.
– Говоріть! – крикнув Самуїл, схопивши сестру за руку. Вона..?
Ай Лінг закивала головою.
– Рік назад, – ледь вимовила Ай Лінг.
– Вона з Ісусом, – прошепотіла мати Самуїла. – Слава Богу! Незабаром і твоя мати буде з Ним.
Самуїл вийшов з кімнати і пішов, спотикаючись у протилежну частину будинку. Ніколи у своєму житті він не відчував такий гострий біль, як відчував у ті хвилини. Довгі роки в’язниці вже не здавалися більш жорстокими і зловісними, ніж раптова втрата надії і радості, яка огорнула його розум покривалом безнадійності. Але навіть у ці хвилини майже відчаю він розумів, що довгі роки тюремного ув’язнення підготували його до подібного – до розчарувань сьогоднішнього дня і до вимог прийдешнього.
– Господь дав, Господь і взяв, – прошептав він засмучено, – нехай буде ім’я Господнє благословенне.
В якомусь новому і підбадьорливому аспекті Самуїл зміг побачити, як ніколи раніше, наскільки мудрий і добрий Господь.
Його Господь…
І Суї Лінг!