Давид співав божевільному цареві. Співав часто. Музика, здавалося, дуже допомагала старому правителеві. І в усьому палаці люди зупинялися в коридорах, прислухалися до пісні, що доносилася з царської палати, і замислювалися: «Звідки до цього молодика приходять такі чудові слова і музика?»
Частіше за інших звучала пісня, якої навчив Давида врятоване ягня. Усі любили цю пісню, кожне її слово, навіть ангели.
Проте цар був безумний, а значить і заздрісний. Чи, можливо, навпаки. Як би то не було, цар бачив у Давиді загрозу, а таке часто трапляється з царями, коли поряд з ними з’являється відома і багатообіцяюча молода персона. Цар знав, так само як і Давид, що цей юнак одного разу може посісти його місце.
Але чи зійде Давид на престол чесно або він вибере порочний шлях? Саул не знав. Це питання і зводило царя з глузду.
Давид потрапив у незручне становище, проте в цих обставинах, здавалося, він дійшов до глибини розуміння драми, що розгортається і в якій мав взяти участь. Здавалося, він розумів те, що розуміли небагато мудреців того часу. Щось таке, що навіть у наші дні, коли люди знають більше, мало хто розуміє.
І що ж це?
Бог не мав, але дуже хотів мати людей, які були б згодні жити в болі. Бог хотів мати скрушений сосуд.