Як би динамічно не поширювалася мережа будинків милосердя в Індії, матері Терезі цього було недостатньо. Вона мріяла розширити діяльність місії в інших країнах. Для цього необхідно було отримати ширші повноваження і відповідний дозвіл вищестоящого духовенства. З цією метою вона неодноразово виїжджала в Рим, проте кожного разу отримувала ввічливу відмову.
Усе змінилося після візиту в Індію наприкінці 1964 року Павла VI, який багато чув про діяльність місії милосердя матері Терези і хотів особисто познайомитися з її засновницею. Приїзд Папи, який, скасувавши багаторічну традицію своїх попередників, покинув Ватикан і вирушив у місіонерську поїздку, а також відкрите урочисте богослужіння в центрі Бомбея створили ефект бомби, що розірвалася. Уперше в індуїстсько-мусульманській країні проводився християнський захід подібного масштабу. Журналісти всього світу, кинувши всі свої справи, рушили в Індію.
На зустріч з Понтифіком розраховувала і мати Тереза. Проте, щоб не фокусувати увагу громадськості на страшенній убогості в країні, влада не внесла будинок милосердя, створений матір’ю Терезою, у програму поїздок Папи.
Незважаючи на це, мати Тереза сподівалася все ж зустрітися з Павлом VI на загальному богослужінні, яке відбувалося на центральному стадіоні міста. Проте і ці плани не здійснилися. По дорозі на службу мати Тереза помітила дві фігури. Хоча вона і квапилася, але все таки залишилася вірною своїм принципам і зійшла вбік, щоб дізнатися, у чому справа. На узбіччі сиділа стара, хвора жінка, тримаючи на колінах тіло свого мертвого чоловіка. Ні хвилини не коливаючись, мати Тереза всадила жінку собі на плечі і понесла в притулок. Між зустріччю з Римським Папою і допомогою вмираючій вона вибрала останнє. Любов і християнський обов’язок перемогли всі формальності.
Ця подія сильно вразила Павла VI. Покидаючи Індію, він подарував матері Терезі білий лімузин “Лінкольн”, яким пересувався сам. Отримавши такий дорогий подарунок, Тереза тут же його продала майже за півмільйона рупій, оскільки їй були потрібні гроші на відкриття нового будинку для розумово відсталих дітей.
Повернувшись у Рим, Павло VI у лютому 1965 року видав “декрет благословення”, що дав місії милосердя необмежені можливості і дозволяв матері Терезі “відкривати свої установи в кожній країні, де церковна влада буде згодна прийняти їх”. Таким чином, скромна місія милосердя матері Терези стала понтифікальною, тобто знаходилася під безпосереднім керівництвом самого Папи.
Одним із журналістів, що приїхав освітлювати візит Павла VI, був відомий на той час британський режисер індійського походження Малкольм Мугерідж. Дізнавшись про служіння матері Терези, Мугерідж захопився ідеєю зняти репортаж про соціальне служіння в Індії. Почувши про це, мати Тереза спочатку категорично відмовилася. Вона незручно почувала себе перед об’єктивом камери і не любила говорити про себе. Проте розміркувавши, що і ця обставина може послужити до блага, вона погодилася. “Якщо ця передача допоможе людям більше полюбити Бога, то ми зробимо її”, – заявила вона сестрам.
Те, що спочатку планувалося як невеликий соціальний репортаж, вилилося в повнометражний документальний фільм, що був показаний на британському каналі ВВС у 1969 році. У ньому мати Тереза розповідала про свій шлях до Бога, роботу з бідними в Калькутті і щоденні Божі чуда. Закінчувався фільм знаменитою фразою матері Терези: “Давайте зробимо щось прекрасне для Бога”.
Після відвідування Калькутти Малкольм Мугерідж став християнином і написав книгу, засновану на своїх спогадах від спілкування з матір’ю Терезою.
І якщо перші двадцять років служіння матері Терези минули відносно непомітно, то після виходу фільму мати Тереза стала знаменитістю. Не дивлячись на те, що у фільмі не прозвучало жодного прохання про допомогу, із різних куточків планети в Індію стали поступати листи, відгуки, пожертвування, запрошення. Великі люди світу цього стали шукати її дружби і прихильності, щоби завоювати популярність.
Місія, яка почала своє існування в 1949 році і складалася з дванадцяти чоловік, розрослася настільки, що в рік смерті її засновниці в 127-ти країнах світу налічувалося більше 600 притулків для вмираючих і хворих, в яких працювало близько 30000 співробітників. Один за другим відкривалися філії місії в Італії, Австрії, Австралії, Венесуелі, Африці, на Цейлоні і навіть на Кубі.
“Ми йдемо туди, – казала мати Тереза, – де найбільше духовної нужди, де найбільше роботи, де люди явно готові прийняти духовне повчання. Ми йдемо туди, де Церква найпотрібніша, де її зовсім немає чи дуже мало”.
У березні 1965 року в місії милосердя матері Терези з’явилося відгалуження – місія братів милосердя, яку очолив єзуїт з Австралії Аяна Траверс-Боло, який прийняв чернече ім’я брата Андрія. Порядок служіння, статут і влаштування місії було такими самими, як і в сестер. Брати відкрили декілька центрів, де займалися вмираючими, сиротами і прокаженими.
“Щодня Бог здійснює для нас справжні чудеса, – згадувала мати Тереза. – Ми бачили дуже конкретні прояви цього. Не будь цих “щоденних” чудес, ми просто не змогли б продовжувати нашу діяльність, не змогли б нічого робити. Господь щодня піклувався про мене, моїх сестер і наших підопічних. Робив Він це через посередництво бізнесменів, державних установ, підприємств, влади. Але, передусім – через крихітні пожертвування людей, які мають у розпорядженні лише скромні кошти. Саме ці пожертвування являють найбільшу цінність, адже для того, щоб їх пожертвувати, людям доводиться від чогось відмовитися. Завдяки цьому їх жест стає цим актом любові”.
Хоча сама мати Тереза вважала свою роботу, як вона часто казала, “краплею в морі” – вона дійсно заслужила на пошану і наслідування, оскільки була Людиною Великої Мети.
У березні 1968 року Павло VI запросив мати Терезу в Рим. До запрошення Папи був прикладений квиток на літак з Калькутти в Рим і назад, а також 1000 доларів, які відразу ж були віддані на потреби місії. При зустрічі Понтифік запропонував черниці відкрити філію місії милосердя в Римі. Поміркувавши кілька днів, мати Тереза відповіла: “У римських передмістях стільки убогості, стільки дітей, яких не учать молитися, така безбожна пропаганда, стільки згубного впливу! Бог скрізь дає нам роботу”. Через декілька місяців на Апієвій дорозі, де нетрі не поступалися Калькуттським, був відкритий притулок, куди приймали наркоманів, алкоголіків і бездомних.
Діяльність місії настільки розширилася, і кількість охочих підключитися до роботи було настільки великою, що в грудні 1970 року мати Тереза вирішила відкрити представництво в Лондоні. Тепер усі охочі вступити в місію вирушали для підготовки в Англію, а потім отримували розподіл по всьому світу. У британській столиці нелегко знайти дешеву будівлю. Але, незважаючи на дорожнечу, матері Терезі вдалося купити приміщення за порівняно невелику суму – 6500 фунтів стерлінгів. Коли в неї запитали, навіщо потрібен притулок для бідних у самому центрі багатої Європи, мати Тереза відповіла:
“Я думаю, що англійці абсолютно не бажають знати про своїх бідняків. Але в Лондоні є люди, які ночують просто неба, тремтять від холоду і замерзають до напівсмерті довгими холодними ночами. І це в самому центрі Лондона! А забезпечені люди ніколи не знаходять часу зайнятися їх потребами. І якщо в квартирі живе самотній кинутий старик, то його сусідам і на думку не спаде віднести йому чашку холодної води. Пихатим англійцям варто було б розкрити свої серця для любові до бідних і навчитися їм служити”.