Ми читаємо в Євангелії, що Ісус цілковито применшив Себе, коли зійшов з небес, щоб жити посеред нас. Ми усвідомлюємо, що Вічне Слово взяло на Себе принизливе існування із наслідками нашого гріховного стану, але без гріха. Ми знаємо, що частиною Його приниження було залишити щось і Когось великого, щоб жити серед менших речей і менших створінь. Та хіба лише це? Якщо так, то ніхто з нас не може применшити своє єство в собі самому, бо не можемо опуститися від чогось вищого до чогось нижчого.
Тоді проблема просто полягає в тому, наскільки хтось зростає в Дусі Христовому, наскільки стає подібним до Нього: думає, як Він, і применшує своє єство в собі самому, бачить теперішню хвилину, як Він. Ісус прийняв нашу природу, щоб ми могли стати синами Отця.
Оскільки маємо прагнути святості, в якому стані життя ми б не були, де б ми не були, якими б талантами не володіли, нам необхідно глибше глянути в нову заповідь і побачити відповідь на нашу дилему.
Нова заповідь каже нам любити одне одного так само, як Ісус любить нас. Щоб зробити висновок щодо того, що таке святість, погляньмо лише на один аспект Божої любові до нас. Бог любить нас такими, якими ми є цієї хвилини, і Він любить нас настільки сильно, що нікого не змушує любити Його у відповідь і не змушує змінюватися. Він охороняє нас, зворушує нас, носиться з нами, як квочка, спрямовує нас, прощає нам, дає благодать за благодаттю, виливає Своє милосердя, коли ми розкаюємось і докоряє нашій совісті, коли відмовляємось каятися, перетворює зло на добро в нашому житті і дає Своє світло для змін.
Його любов обдаровує і пристосовується до нашої волі та прагнення. Бог ніколи не вимагатиме від нас більше, ніж можемо дати, Він не примушуватиме нас піти далі, ніж ми того бажаємо. Він щедро виливає Свою любов та милість на нас у той час, коли повземо, йдемо, біжимо чи летимо до Нього.
Чи в цьому таємниця нашого приниження? Чи так треба любити ближнього? Чи саме так ми змінюємося, а потім даємо можливість цим змінам впливати на інших? Чи святість – це щось таке, за що лише молимось, чекаючи на велику подію, яка має статися, чи вона є джерелом сили для постійного зростання? Люди живуть, працюють, ходять, відпочивають, роблять покупки, навчаються та їдять в оточенні інших людей. Небагато є пустельників, які живуть самотньо, не залежачи якоюсь мірою від інших. Таким чином, стосунки з людьми створюють, з одного боку, найбільшу перешкоду до святості, а з другого, – є найбільшою допомогою в її зростанні. Отже, є люди і є заповідь любити їх, та, на жаль, ми прикладаємо мізерних зусиль, щоб її виконати. Іноді думаємо, що любити – означає відчувати пристрасть, але Бог не може наказати нам «відчувати». Любов – це рішення, але в чому воно полягає? Чи це акт волі, що каже «я люблю тебе», а потім все забуває? Чи любов означає пробачити лише один раз, а потім надіятись, що подібна ситуація не повториться, а якщо не є так, то більше не виявляти милосердя? Як нам применшити себе, щоб Ісус випромінювався через нас? Напевне, єдиним словом, яке найкраще описало би те, що робив Господь і що ми повинні робити, є слово «пристосовуватися». Кожна особа, яку зустрічаємо, відрізняється від нас. Члени однієї сім’ї відрізняються одне від одного. Друг відрізняється від друга, чоловік від дружини, сестра від брата, народ від народу. Всі ці відмінності визначають «відчуття» любові як складне та призначене для виняткових осіб відповідно до наших смаків та їхніх особистостей.
Ісус запропонував багато допоміжних засобів вирішення такої проблеми. Один із них – усвідомлення того, що те, що ми робимо одному з наших найменших братів, те робимо Йому. Та навіть це важко виконати послідовно, бо непросто побачити Ісуса в неприємних ситуаціях, недосконалих людях, неможливих обставинах. Ми постійно чекаємо від інших, щоб вони уподібнювалися до Христа, вважаючи, що наша реакція тоді буде більш мирною. Проте не можна дозволити, щоб наша відповідь на заклик до святості залежала від навернення, змін чи ставлення до нас інших людей. А що буде з нами, коли інші не захочуть змінюватися, ніколи не чинитимуть, як Ісус, не любитимуть нас і не навернуться?
Що стане з нашим покликанням до святості, коли виникнуть важкі ситуації, чи коли люди, з якими маємо справу, будуть постійно нас дратувати, вибивати з рівноваги і мстити? Хіба Ісус хоче, щоб ми були, як та очеретина, яку пригинає вітер? Хіба Він помер, проливши Свою дорогоцінну Кров за те, щоб ми дозволяли, щоб нас із кожного боку атакували удари пристрастей, темпераменту ближніх чи інших їхніх неприємних рис?
Чи знайдемо законні виправдання для нашого браку чеснот, адже скаржимося, що, очевидно, Бог не покликав нас до святості, оскільки ми не живемо в такому стані життя, де можна уникнути «людських» проблем? Чи насправді не стверджуємо цим, що, мовляв, якби не «люди», ми могли би бути святими? Так, стверджуємо, і Христос знав про це, коли давав нам нову заповідь. Ісус дарував кожному, хто потрапляв на Його життєву дорогу, ту міру світла, щедрості та доброчесності, до якої прийшла душа. Він знав, на що був здатний багатий юнак, тому й попросив його залишити все, однак він не залишив все. Але не Ісус, а багатий юнак відійшов засмучений. Саме тому, що Джерелом миру та спокою Ісуса був Отець, Він міг просити інших, чути «ні», приймати людину з її теперішнім станом душі і продовжувати любити її.
Коли покликав Юду, Ісус знав, що він зробить, та це не зупинило Його, щоби покликати Юду. Він сприймав Юду на тому рівні, на якому він був у той момент. А Юда в той момент був ревним, палким, із нетерпінням очікував Царства Божого. Ісус прийняв його там, де він був і таким, яким він був. Він продовжував любити його, даруючи Своє світло, застерігаючи його, що не можна служити двом панам і терплячи його погані схильності.
Наша реакція на людей протилежна до Ісусової. Ми судимо про мотиви, яких не бачимо, про можливості блискавичних змін через пригадування минулих учинків, а потім втрачаємо надію на будь-яку зміну, яка може статися в майбутньому.
Ми також бачимо, як Ісус любив Петра. Христос покликав його, делікатно виправляв вади, попередив про майбутню зраду, глянув на нього, коли він зрадив, і цілковито пробачив, коли Петро виголосив три акти любові. До Нього ніколи ні на мить не приходила думка забрати в Петра посаду, яку Він дав йому як голові апостолів. Він бачив його недоліки, жив із ними, творив Свої плани навколо них, використовував їх для зростання Петра і довірив йому владу й авторитет. Це є любов.
Можна сказати з упевненістю, що не завжди апостоли були підтримкою для Ісуса. Вони не розуміли Його місії та плану Відкуплення. Понад їхнє розуміння були для них Його притчі, Його гаряче прагнення страждати, їм було важко зрозуміти Його одкровення; Його навчання були надто глибокими, щоб розум міг проникнути в них. Часом Він бував таким лагідним, що учні відчували, що можуть розповісти Йому все, а інколи їх охоплював страх, коли в особі Ісуса вбачали Ягве зі Старого Заповіту, який перевертав столи і виганяв торгівців із храму. Він ставив вимоги, які видавалися надто суворими, і вони виявилися ще важчими, коли Його життя показало приклад тих вимог. І все-таки ці люди йшли за Ним, жертвуючи своє життя, і цим виражали свою любов до Нього.