Алексис Каррел, лауреат Нобелівської премії, у 1935 році написав: «Людина – це незрозуміла істота». Незрозуміла для себе й для инших. Внутрішньо вона з’єднана з таємницею, про яку знає лише Бог, а сама людина та инші про неї не знають. На запитання, на що здатна людина, неочищена благодаттю й полишена на власний егоїзм? – є проста, але для багатьох шокуюча відповідь: вона здатна на будь-який гріх, на будь-яке зло. Давид, наймогутніший цар біблійного Ізраїлю, – постать, незвичайна у своїй безмірній терплячості й вірі в реальну дію Божого провидіння. Ми бачимо Давида як надзвичайно шляхетну постать, що нагадує ідеал людини, яка покірно терпить напади манії переслідування з боку Саула. Давид чинить незвично, коли після нападів заздрісного Саула двічі дарує життя своєму переслідувачеві.
Цей видатний державний діяч, обдарований геніяльним талантом організатора й судді, усвідомлював свою велич. Почувався відданим слугою Божим з чистими руками й серцем. У своїй подячній пісні після звільнення від рук Саула він заспівав: «Нехай Господь зробить мені по моїй справедливості, хай заплатить мені згідно з чистістю рук моїх! Бо беріг я дороги Господні, і від Бога свойого я не відступив, бо всі Його присуди передо мною, постанови ж Його, не вступлюся від них! І був я Йому непорочним, і стерігся своєї провини. Господь заплатив був мені по моїй справедливості, за чистотою моєю перед очима Його» (2Сам. 22:21-25).
І що ж сталося з чистотою рук Давидових?
Якби тоді прийшов до нього пророк з чистими руками й без хиби перед Богом і провістив: Ти вчиниш перелюб і станеш убивцею, то це, мабуть, приголомшило б його й він не повірив би. Навіть якби це був пророк. Пророк Бога Єдиного. Про велич Давидового п’єдесталу віри в себе свідчить те, що коли сталося ніби неймовірне і він дозволив собі подвійну ницість, він не відчув жодних докорів сумління. Можна припустити, що спрацювали якісь захисні механізми вдосконалення, завдяки яким цар виправдався перед собою. Можливо, він спробував якось відректися від того перелюбу, що виявився просто випадком, хоча сам він не зла людина. А потім визнати, що добро народу, над яким він панує, вимагає, аби зло, яке він учинив, приховати, ніби стерти.
Можна сказати, що людина, позбавлена вразливого сумління, є найбіднішою й найнещасливішою істотою на землі. Власне таким Бог бачив Давида, проте Давид себе таким не бачив. Це були два зовсім різних Давиди: його образ у власних очах і в очах Божих. Отож, аби врятувати його, Богові довелося втрутитися. Але Давидова помилка була така велика, що відкрита йому правда про нього самого, можливо, закрила б його на благодать. Отож Господь, промовляючи устами пророка Натана, послуговується притчею. Зворушливою притчею, яка волає до шляхетности царського серця, до справедливости Давида як царя, до його милосердя як володаря. Притчею про убогого, який не мав нічого, крім овечки, яку вигодував, виголубив і яка була йому близька, як донька. І про багача, який усього мав досить, але, щоб приготувати частування, забрав у бідняка його єдину овечку. Давид дуже обуриться й вигукне: Як живий Господь, вартий смерти той чоловік, що чинить таке. (пор. 2Сам. 12:1-6).
Хіттеянина Урію вбив ти мечем, а його дружину взяв собі за жінку. А його вбив мечем Аммонових синів, – прозвучать тверді слова пророка Натана (пор. 2Сам. 12:9). В історії про викрадену Вірсавію і вбитого Урію Давид постає перед нами в усій правді, повністю розкритим. Лише коли пророк скаже: Ти – той чоловік (2Сам. 12:7), ти той негідник, – з’явиться у твердому, як скеля, серці щілина для благодати. Зрештою, Бог розширить ту щілину, згадавши про Давидів егоїзм і оголосивши йому кару.
У Псалмі Miserere цар Давид виражає весь свій біль, благання про милосердя, надію на спасіння. Але як довго це могло тривати? З часом усе, і гріх теж, присипається попелом віддалення й забуття. Давидова покута буде, радше, невдалою спробою скинути себе з п’єдесталу власної величі. Настає скруха… але на п’єдесталі. Якщо ми визнаємо скруху його душі, то варто, однак, пам’ятати, що Давид не перестав бути великим, що весь процес відбувався на цьому п’єдесталі величі і що благодать, яка його переслідувала, буде змушена й далі мучити цю вибрану Богом душу. Врешті ця благодать зруйнує Давидів п’єдестал низкою бід і поразок, які цареві доведеться пережити, щоб стати марним перед Богом, таким марним, як жебрак, що благає милосердя.
Та це лише початок Давидового навернення. Він кається, але мотив кари відіграє істотну роль у цій скрусі людини, яка не перестає вірити у власну доброту й велич. Бог приходить до нас, як світло, світло правди, поступово огортаючи нас цим світлом, аби зрештою здобути нас, врятувати й спасти. Давидові ще довго доведеться терпіти, поки його й далі огортатимуть проміння правди про нього, що випливатимуть із милосердя Божого.
Якщо ти ближче придивишся до постаті Давида, то зауважиш, що він чимось схожий на тебе? Звичайно, не в здібностях, якими його обдарував Бог, а в спритності сумління, небажання стати на фундаменті правди про себе, у тому, що ти не повірив би, коли б якийсь пророк став перед тобою і від імені Бога показав тобі, на що ти здатний.
Св. Ян Віяне[1] в певну мить свого життя, коли йому бракувало покори, просив про благодать пізнання всієї правди про себе й отримав цю благодать. «Ще в перших роках служби священиком в Арсі, де самотність була джерелом найгірших спокус, належить шукати того, що він сам називав “випробуванням розпачу”. “Дочко, – сказав він якось пані Бельвей, – не проси Бога, щоб дозволив тобі цілковито пізнати свою убогість. Я теж колись просив про це й отримав, і якби Бог не підтримав мене на духу тоді, то я впав би в розпач”. Це нагадує його слова, адресовані Катерині Ласаньє: “Колись я просив Бога про пізнання власного убозтва, пізнав його й відчув таке пригнічення, що благав Господа, аби Він зменшив мені терпіння, бо здавалося, що довше я його не витримаю”»[2]. Які ж наслідки? «Після цього випробування у св. Віяне залишаться сильна вразливість і психічна хиткість разом із світлом, що вказуватиме, на що він здатний»[3].
Розмірковуючи про цих двох видатних людей і про те, що Бог допустив в їхньому житті, аби світло правди їх торкнулось, ми, можливо, краще побачимо велич дару, що линув із цього світла. Бо це проникливе світло правди – про нас таких, які ми є, в усій своїй обмеженості, і про Бога, сповненого милосердя, – стає фундаментом скрухи й вдячности. А як досягти цієї правди, цього фундаменту? Бог має на це безліч способів. Для цього допускає, наприклад, спокуси чи випробування віри, які ведуть до поляризації й обов’язково виявляють більше цієї правди про нас.
[1] Св. Ян Марія Віяне (1786-1859) – французький священик. Одержав призначення в Аре – невеличку, але важку парафію, що нараховувала 230 мешканців. Присвятивши себе суворій аскезі й невтомній молитві, розпочав євангелізацію. З часом здобув славу сповідника, здатного проникати в таємниці людських сердець. До Арса почали прибувати численні прочани. Віяне щоденно сповідав по 200-300 осіб. Переживав зовнішні страждання – почали з’являтися образливі листи з погрозами, наклепницькі написи. Водночас настали і внутрішні розлади: байдужість, відчуття втрат, напасті сатани. Знесилений аскезою і хворобами, Віяне помер 4 серпня 1859 року. У 1925 році Папа Пій XI канонізував його, а через три роки його проголосили покровителем парафіяльних священиків.
[2] Daniel Perezil. Proboszcz z Ars. – Warszawa. 1984. – S. 48-50.
[3] Daniel Perezil. Proboszcz z Ars. – Warszawa, 1984. – S. 52.