У тиждень між Різдвом і Новим роком Пол Браун (несправжнє його ім’я) був у моєму кабінеті на річній “перевірці”. Більш ніж п’ятнадцять років я знав, що по Різдві Пол зателефонує моєму секретарю і домовиться про зустріч. Вчитель математики в старших класах з иншого міста, Пол проводив частину вільного тижня зі мною.
Коли він сів, то виглядав так само, як і торік. Можливо, його борода стала густішою, волосся – довшим, живіт – більшим, одяг звисав вільніше на його тілі. Він розпочав так, як завжди розпочинає. У проміжках між моїми відповідями він спитав: “Як поживає твій син… Як донька?.. Як дружина?” Його зацікавлення було щирим, і він вислухав мої повідомлення.
Тоді сказав те, що завжди казав: “Що ж, перейдімо до найважливішого, – і витягав складений папір з однієї кишені, ручку – з иншої і ставив те ж запитання: «Як дізнатися, коли є Божа воля на твоє одруження?»”
Полові сорок два, і він ніколи не був одруженим, проте зустрічався з Бекі дванадцять років, а сім років до цього товаришували. “Чому ти про це запитуєш?” – поцікавився я з незворушним виразом обличчя.
“Знаєш, Бекі сказала: «Не приходь більше, якщо не хочеш говорити про одруження». Не знаю, чи я готовий до цього. Спосіб мого життя не сумісний з одруженням. Я працюю сімдесят п’ять годин у тиждень, не думаю, щоб більшість дружин погодилася з цим”.
Я покивав головою і попросив розповісти про щоденний розпорядок дня.
“Що ж, офіційно мій день розпочинається о 8:30 ранку, та я приїжджаю на годину раніше. Уроки проводжу з 8:30 до 15:30, після цього даю приватні уроки з 15:30 до 22:30, а инколи й довше. Розумієте, мені дають найгірших дітей у школі, які инколи не знають елементарної математики. Вони належать до дітей, які не сприймають цього в класі, а коли ми наодинці, то не прикидаються, а навчаються. Знаєте, це не модно – запитувати в класі. Вони вдають, що розуміють, та я знаю, що ні. Вони не закінчать школи без складання екзамену з алгебри і ніколи цього не зроблять без індивідуальних занять.
Я не відмовляюся від цих занять. Звичайно, я роблю це безоплатно, не думаю, щоб дружина це зрозуміла”.
ПЕРЕТВОРЮВАТИ НА ДЕСЯТКИ
Я дізнався, що Пол дотримувався цього графіка впродовж семи років. Жоден инший вчитель математики, звичайно, цього не робив. Однак він пояснив: “У них найкращі з найкращих. Вони можуть усе пояснити в класі, і їхні учні все схоплюють, проте мої просто не можуть збагнути цього в класі. Ви повинні розуміти. Я працюю з дітьми, які не знають основ. Вони все ще намагаються дізнатися, у котрий бік відраховувати десятки, коли потрібно перевести у відсотки. Вправо чи вліво?”
“Розповім Вам про те, чим наділив мене Бог, – продовжив Пол. – Я не вихваляюся, це лише прийшло до мене одного дня. Я молився: «Господи, як можу допомогти цим учням зрозуміти і запам’ятати, як вираховувати відсотки?» Тоді я написав алфавіт на дошці: А, Б, В, Г, Д… Відразу внизу через П я підкреслив Д і сказав: «Тепер, коли маєте десятки і хочете вирахувати проценти (я вказав на П), в який бік потрібно рухатися?»
Вони відповіли: «У правий». Тоді я вказав на П і промовив: «Тепер, коли маєте відсотки і хочете перевести в десятки, в котрий бік рухаєтеся?» Я вказав на Д.
«Вліво», – вигукнули вони. Я знав, вони запам’ятали. Коли я перевіряв їхні знання через три тижні, вони написали алфавіт всюди на верхній частині паперу з підкресленими літерами Д і П”.
Ми обоє засміялися. Тоді Пол сказав: “Це випробування, та я знаю, що змінюю їхнє життя. Вони закінчать школу, бо я знайшов час допомогти їм. Знаєте, у мене немає проблем із дисципліною в класі. Учні знають, що я на їхньому боці. Вони говорять між собою: «Не перешкоджай панові Б., він один з нас»”.
ЗМЕНШУЮЧИ ГОДИНИ
Я зручно вмостився в кріслі й сказав: “Поле, гадаю, ти маєш рацію. Не думаю, щоб яка-небудь жінка була щасливою з чоловіком, який працює сімдесят п’ять годин у тиждень. Тому уявімо, що ти одружений і зменшуєш години. Як це можна зробити?”
“Що ж, мені був би потрібен асистент на повну зайнятість, який би зміг приватно займатися з учнями після уроків. Насправді якось я сказав директору: «Мені потрібен асистент на повну зайнятість. Нехай инший вчитель вчить на уроках, а я працюватиму з учнями з 15:30 до 23:30 щодня, приватно займаючись з дітьми, які не зрозуміли тему на уроці». Звичайно, знаю, що так не трапиться, однак таке вирішення було б ідеальним.
Иншу можливість, яку я розглядав – це викладання математики на підготовчих курсах до коледжу або ж у коледжі. Однак я знаю, що вони не переведуть мене, доки я залишатимусь у цій школі, бо директор задоволений оцінками за тест і батьки також. То чому вони мали б переводити мене? Їм відомо, що ніхто инший не буде вкладати стільки часу в учнів, як я. Втім, з иншого боку, я не певен, що хочу, аби мене перевели. Позаяк це було для мене стимулом повернутися в університет і отримати магістерський ступінь. Пригадуєте?”
Він глянув на мене, і я похитав головою.
Я пам’ятав. Насправді я чимало пам’ятав про Пола. Пам’ятав про смерть його матері від раку, коли Пол навчався ще в старших класах. Його мама, побожна католичка, просила Бога опікуватися її сімома дітьми. Пригадую, як Пол був зарахований до коледжу, щоб сповнити своє прагнення стати вчителем математики. У коледжі Пол став щирим послідовником Ісуса Христа. Він не турбувався про сповідування католицької чи протестантської віри, а про те, щоб вивчитися й дотримуватись навчання Ісуса. Пригадую, як Пол змінив свою спеціялізацію з математики на комунікацію, рішення, вчинене через щире прагнення дізнатися, як передавати навчання Христове иншим.
Також пригадується мені, як Пол проходив випробування впродовж декількох років після коледжу, працюючи на компанію зв’язку, та все ще розмірковуючи над тим, чи це те, що він повинен робити в житті. Чітко пам’ятаю його рішення повернутися до університету, закінчити свою спеціялізацію з математики і здобути ступінь магістра, щоб навчати, – це його справжнє прагнення і пристрасне захоплення.
Тому я сказав Полу: “Чи розумієш, що тут відбувається? Ти живеш монашим життям, присвяченим навчанню математики і допомозі учням здобути середню освіту, які не змогли б закінчити школу без твоєї допомоги. Таким чином змінюєш їхнє життя назавжди. З иншого боку, хочеш одружитися, але це тобі видається несумісним. Це рішення, яке приймали тисячі священиків і черниць вже багато років”.
МОЖЛИВІСТЬ ОДРУЖИТИСЯ
Я зупинився, а тоді повів далі: “Мабуть, саме прийшов час практично поміркувати про одруження. Можливо, потрібно буде сказати Бекі: «Хочу подумати про наше одруження, навіть коли ми обоє зрозуміємо, що увесь процес може не дійти до одруження», – продовжив я. Можливо, доведеться відвідувати курси передподружньої підготовки. Можливо, потрібно буде пройти психологічний тест на вашу сумісність. Звичайно, потрібно буде переглянути свій спосіб життя і спитати: «Яким було б життя, якби ми були одружені?» Можливо, доведеться перелаштовувати професійні приписи, та принаймні наприкінці цього процесу можете прийняти розумне рішення одружитися”.
У кімнаті запанувала тиша. Видавалося, що Пол розмірковував над моїми словами. “Не певен, що хочу так діяти”, – мовив він. – Принаймні тепер”. Ми порозмовляли ще про инші менш важливі справи. Традиційно Пол подякував мені за час і висловив вдячність за те, що я був резонатором. Коли ми вийшли, я знав, що наступного Різдва знову побачу його. І знову розмовлятимемо про те, «як зрозуміти волю Божу щодо одруження».