Можна намагатися говорити про старість якнайоптимістичніше, якнайутішніше. Але не вдасться уникнути головної правди – що цей вік пов’язаний зі стражданням. Чимало молодих людей не в змозі зрозуміти, що навіть зійти по сходах, щоб піти до магазину, нахилитися за ложечкою, яка впала, може бути справжньою мукою. Як важко іноді застелити ліжко, прибрати кімнату! Навіть батареї, які гріють слабше, чого молоді не відчувають, є для старших справжнім лихом. Ті дрібні щоденні справи творять нескінченну смугу болю, справжню хресну дорогу. Це все може призвести до бунту, до сповнених гіркоти запитань: чому мені так важко, навіщо стільки болю і хвороб, навіщо я так страждаю? Чи Господу Богу приносить радість те, що люди так мучаться? Звичайно, ні. Треба пам’ятати, що страждання, так як гріх і смерть, з’явилися на землі з вини диявола. Доки існуватиме світ, доки сатана залишатиметься правителем цього світу, доти страждатиме кожна людина, особливо старша і виснажена хворобою. Але Христос навчав, що те саме страждання, яке буває прокляттям для людини, може стати – якщо буде пожертвуване Богові – благословенням – і для неї самої, і для її близьких, для яких вона прагне добра. Треба лише об’єднатися з жертвою Голгофи, а тоді вже можна просити про все.
Дуже часто в розмовах зі старшими людьми я чую про справжні їхні драми. Чую про дітей і внуків, які часто відходять від віри, від Церкви, від Бога. Вони вибирають стиль життя і цінності абсолютно інші, ніж ті, на яких виховували їх. З кожним днем їхнє життя щораз менш стає християнським. Для старших батьків, для бабусь і дідусів те, що діється в них на очах, особливо болісне. Тому ці батьки, бабці, дідусі намагаються пояснювати, втокмачувати, заохочувати дітей ходити до Церкви. Але їхні спроби не тільки не мають жодного ефекту, а навпаки, приводять до протилежного наслідку. У молоді з’являється якась упертість, якийсь бунт, і все залишається без змін. А потім батьки, дідусі, бабці розповідають священикові про найболіснішу драму свого життя, – безвір’я дітей і внуків. І течуть тоді біля віконця сповідальниці, в захристії, у парафіяльній канцелярії чи під час йорданського благословення ці святі сльози. Можна було б нагадати всім старшим людям про своєрідний капітал, яким вони володіють, – про капітал терпіння. Саме завдяки йому можна кожного, не тільки молоду людину, вивести на дорогу, яка веде до Бога. Ісус говорив, що терпіння разом з молитвою має таку силу, що виганяє злого духа, може навіть навернути з недоброї дороги, якщо вже хтось на ній опинився. Пригадується мені історія, яку багато років тому почув із уст одного інженера:
«Уже в училищі я любив з друзями перехилити чарку. Потім пішов працювати, але й там охочих до випивки не бракувало. Не щодня, правда, але постійно траплялася якась нагода. Мама, яка виховувала мене сама, вмовляла, просила.
– Я молодий, неодружений, – говорив я мамі, – а молодість мусить перешуміти.
Зрештою, почалася служба в армії, та й армія мене не змінила. Коли повернувся додому, то навіть роботи не шукав. Натомість швидко знайшов собі друзів, таких, як я, і пив з ними вже кожного дня. Мама перелякана, щоденно просила, благала, заклинала. Я собі хоч би що – п’ю далі. Коли вона сварила, коли погрожувала, що викличе міліцію, що віддасть мене на примусове лікування, я лише сміявся. Я знав, що вона цього ніколи не зробить. Аж раптом одного дня, коли я, як завжди напідпитку, повернувся додому, мене зустріла дивна тиша. У кухні, потемки, затиснута між столом і батареєю, сиділа моя мама і молилася. Вона глянула на мене і промовила дивним голосом: “Хтось забрав тебе від мене, синку. Тепер можу лише молитися за тебе і постити”. Я усміхнувся і сказав, щоби припинила блазнювати і показувати театр. Звичайно ж, наступного дня я напився, коли повернувся ввечері, вона знову сиділа сама в темній кухні і не було видно, що вечеряла. Вона взагалі нічого не говорила до мене. Так само було і третього дня, і четвертого. Аж через тиждень щось у мені обірвалося, не зміг витримати тієї тиші. Я прийшов до темної кухні, став перед мамою на коліна, поцілував її руку і сказав: “Мамо, я вже не хочу пити, але не можу припинити. Допоможи мені”. І моя мама перевернула небо і землю. Дісталася до поліклініки, знайшла мені найкращого лікаря, випросила місце у відділенні лікування від алкоголізму. Я вибрався з усього того, знайшов роботу, закінчив технікум, потім вечірнє навчання. Тепер я інженер, маю дружину і дітей. Моя мама врятувала мені життя. Якби сварила мене, сказав би, що вона нервова, якби плакала, сказав би, що істеричка, але вона молилася за мене і постила. Бачите, отче, напевно, тих “синіх птахів”, які щодня в нас перед магазином пиво попивають. То мої колишні друзі. Якби не моя мама, то і я залишився б там до сьогодні, може, сидів би в тюрмі або навіть уже не жив. То моїй мамі завдячую усім».
Як часто ми думаємо, що злого духа можна вигнати криком. Як часто матері і дружини сподіваються, що переконливі аргументи звільнять людину від гріха. Коли я спілкуюся з ними, то іноді запитую їх: «Ви сваритеся з чоловіком-алкоголіком вже понад двадцять років. Ви йому пояснюєте і переконуєте його. Чи це щось дає? Чи від того крику чоловік змінився на краще?» Зазвичай чую у відповідь: «Яке там, отче! Нічогісінько не змінюється». Навіщо цей крик? Сатана насміхається собі з нашого крику. Як сказав Ісус, злого духа можна вигнати тільки молитвою і постом.
Ще одна історія. Колись зустрів жінку, імени якої так і не дізнався, ми перемовилися заледве двома словами. Але я не забуду її, бо вона зуміла визнати цінність страждання і пожертвувати його в шляхетному наміренні. Це був червень 1981 року, коли помер кардинал Стефан Вишинський. Труна з його тілом була виставлена в семінарському костелі, і до цієї труни простягалася чи не найдовша черга, яку будь-коли бачила Варшава. Я тоді був молодим семінаристом і стежив за порядком, бо багато хто, на жаль, хотів увійти без черги, чим спричиняв велике сум’яття. Зупинився, отже, перед костелом і зауважив, що десь дуже далеко в цій черзі стоїть жінка на милицях. Люди просувалися повільно, отож ця старенька мала ще кілька годин очікувати. Я підійшов до неї і запропонував, що проведу без черги. Тоді вона глянула на мене такими чистими очима і сказала: «Отче, прошу, дозвольте мені стояти в цій черзі». Тільки й сказала, але я зрозумів, що своє велике страждання старої, хворої людини вона хоче пожертвувати як власну тиху жертву в наміренні померлого примаса. Я не мусив питати, чи вона віруюча, чи має на шиї хрестик, а вдома на стінах святі ікони. Вона знала ціну покірно прийнятого страждання. Я зрозумів, що зустрів справжню християнку.
Скільки разів згадую ту жінку з черги, скільки пригадую історію, яку мені розповів знайомий інженер, то стільки разів думаю: як багато на світі старших людей, які в доброму наміренні за когось близького, за всю родину, за Польщу, можливо, за весь світ, пожертвували свою молитву і свої страждання. Можливо, завдяки їм на світі сталося багато доброго, а їхніх імен ніхто ніколи не знатиме.