Павло прибув до Солуня під час своєї другої місійної подорожі, у 50-му або в 51-му році. Прийшов він сюди із Филипів, де його місійна праця закінчилася арештом, а згодом вимогою місцевої влади покинути місто.
Прямуючи на захід «Еґнатським шляхом», який починався в Дураццо над Адріятичним морем і перетинав сучасну Албанію та Македонію, Павло перейшов повз два містечка, Амфіполь та Аполлонію, і зупинився в Солуні, столиці римської провінції Македонії, важливого морського порту, великого комерційного центру та осідку досить численної юдейської спільноти.
Місто Солунь (Θεσσαλονίκη, сучасна укр. назва – Салоніки) заснував у 315-му р. до Хр. один із генералів Олександра Великого на ім’я Кассандр, який назвав його на честь своєї дружини, Тессалоніки, сестри великого полководця.
* * *
Заснування Церкви в цьому місті Лука описує дуже стисло (Дії 17:1-10). Павло мусив був зупинитися в Солуні принаймні на декілька місяців; спершу він звертався до тамтешніх юдеїв, а згодом, після кількох тижнів безуспішного проповідування серед співвітчизників, – до поган. З його послань можна здогадуватися, що там існувала досить численна й організована християнська спільнота. Ці люди повірили проповіді апостола, охристилися й жили зразковим і палким християнським життям. Але щоб привести поган до навернення та до радикальної переміни в поведінці, зокрема серед поганського оточення, від Павла та його співпрацівників, Сили і Тимофія, вимагалося не лише багато терпеливости й наполегливости, а й присвячення чималої кількости часу.
Солунські юдеї, вочевидь, були невдоволені успіхами Павла, того рабина-віровідступника, що проповідував віру в Месію, якого офіційно засудили провідники вибраного народу, тож вони намагаються оскаржити Павла перед цивільною владою. Не знайшовши його, вони хочуть затягнути до суду принаймні Ясона, який дав був пристановище апостолові. Єдиним звинуваченням, яке можна було висунути проти християн і яке могло б переконати цивільну владу, починаючи від суду над Ісусом і надалі, було представити їх як бунтівників проти влади імператора, як пропагандистів заколоту й непослуху: «Ті (християни), що світ сколотили, і сюди ось вони поприходили!.. Вони всі проти наказів кесаря чинять, говорячи, ніби інший є цар Ісус…» (Дії 17:6-7).
Павлові вдається врятуватися лише втечею. Він приходить у Верію, ще одне містечко на півночі Греції, а звідти вирушає в Атени. Але всі його думки повсякчас звернені до щойно зродженої християнської спільноти в Солуні: навчання новонавернених ще не було завершене, практична поведінка потребувала ще батьківської підтримки й одночасно авторитетних вказівок апостола, якими вони могли б керуватися в новій якості, що її вимагала християнська віра, перед сім’єю, співгромадянами, владою, перед власним ремеслом чи професією. Ці думки не переставали турбувати й мучити Павла, аж поки він не вирішив вислати з Атен Тимофія (1 Сол. 3:2), який, мабуть, менше скомпрометував себе в Солуні, не так часто виступаючи прилюдно, – щоб він розвідав, як солунські християни реагували на ворожість співгромадян і як велося їхнє християнське життя.
Тимофій вирушив до Солуня й по якомусь часі повернувся до Павла до Коринту. Вістки були гарні, але існували також деякі проблеми: передусім виникло питання про друге пришестя Ісуса Христа, що специфічною термінологією називається «парузія». Крім цього, поведінка деяких християн ще не була бездоганною: дехто ще практикував давні поганські звичаї, що суперечили християнській моралі, й існувала небезпека, що за їхнім прикладом могли піти й інші.
Почувши ці вістки, Павло вирішує написати до них послання, позаяк дві спроби повернутися до Солуня не мали успіху: сатана постійно перешкоджав йому, – каже Павло (1 Сол. 2:18).