Сором’язливість – щит душі
Я можу пожертвувати всім, але не сором’язливістю.
* * *
Захищаючи від твого погляду моє тіло, я бережу мою душу.
* * *
Ти, що доглядаєш мене, бачиш наготу тисячу разів на день. Складно зберігати до неї необхідну повагу.
Я вимагаю від тебе більшого: кожну наготу сприймай так, як власну!
* * *
Ти завжди зауважуєш мою сором’язливість. Якщо заходить якась медсестра для процедур, то ти, будь ласка, тактовно вийди з палати.
Але сором’язливість моєї душі ти не зауважуєш ніколи. Коли я мовчу, а моє єство кричить, коли благаю очима в ту мить, коли кажу тобі: “Ні, дякую, мені нічого не треба…”.
Чому ти не бачиш цієї сором’язливости?
* * *
Гаразд, я поступлюся! Не хочу продовжувати боротьбу. Я здаюся. І приймаю.
Приймаю залежність від тебе. Приймаю необхідність того, що інші мене вдягатимуть, роздягатимуть, митимуть, як ляльку.
Але пам’ятай: твій обов’язок – щоб я цією лялькою не почувалася!
* * *
Мене прооперували. Я багато вистраждала.
Ти питаєш: “Який момент був найгіршим?”.
Хочеш знати? Зараз тобі скажу!
Близько половини сьомої мені зробили укол, який не присипляє, а розслабляє.
Я ще була при свідомості, коли за мною прийшли. Дві санітарки і два санітари. Молоді. Один з них був білявим.
Вони підійшли, підвезли ноші-каталку до ліжка, потім мене роздягнули. Саме так… з мене зняли нічну сорочку, спідню білизну. І мене голу поставили на ноги.
Мене поставили голою на ноги. Зодягнули в якусь білу сорочку, яку зав’язали в мене за спиною. Але я відчувала, що зав’язки були послаблені і не затягували сорочку. Від голови до ніг я була оголена. Білі зав’язки смішно бовталися на нижній частині моєї спини. Після цього мене спокійно поклали на ноші-каталку.
Саме це і було найгіршим моментом. Зрозумів?
* * *
Хтось знає, що означає для жінки бути перевдягненою чужими руками?
Хтось знає, що означає для людини похилого віку пережити зміну нижньої білизни кимсь невідомим?
Смішно, правда? Ні. Ваш сміх свідчить про те, що ви цього не знаєте…
* * *
Заходить мій лікар з іншими лікарями. Він ґречний, ласкавий, але завжди поспішає…
Він підходить до мого ліжка, на мить кладе свою руку на мою, усміхається, дивиться одним оком на історію хвороби і починає обстеження. Не дуже приємний момент. Я почуваюся беззахисною. Він знає про це, але нічим не може зарадити.
Я шукаю очима знак солідарности, але натрапляю лише на погляди, що відвертаються. Всі, крім одного.
Очі одного молодого асистента звернені на мене, у них чітко читається повідомлення: я з тобою, я тебе розумію, тримайся!
Коли мій лікар з усіма виходить, молодий лікар повертається до мене і його короткочасна усмішка затирає весь неприємний присмак від знущання над моєю сором’язливістю.
* * *
Сьогодні мені усміхнулися. Коли одна мила медсестра робила мені масаж, вона усміхнулася.
І в цю мить я відчула, що я не просто тіло.
* * *
Я не відводжу погляду від очей тих, хто турбується про мене. Чи це роблять з любови, чи з обов’язку, я хочу, щоб вони знали: вони не повинні боятися!
* * *
Настав час “ванночки”. Хто хоче сміятися, нехай сміється. Я ж – плачу.
Здається, такий простий жест! Піднімаєш корпус, під тебе підкладають цю холоднючу штуку і залишають на певний час у цій незручній позиції. Ти робиш те, що маєш робити, потім кличеш їх, вони повертаються, і, якщо в них є настрій, тебе миють добре, якщо немає – то миють як-небудь. І все.
І все? А на зусилля, які мені потрібні для того, щоб дійти згоди з власною гордістю, ви не зважаєте?
А сили, які я витрачаю на те, щоб прийняти це приниження?
А пошуки такої необхідної мені зосереджености?
Смішно? Смійтеся, смійтеся…
* * *
Незабаром це все стане звичним.
Мене розкривають, щоб підставити або забрати цю “ванночку”, а між мною та моєю сусідкою по палаті немає жодних бар’єрів. Я в руках її делікатности.
Мене роздягають, щоб помити, забуваючи зачинити двері. Очі людей, що проходять коридором, печуть мене так, як це може робити лише вогонь сорому.
Заходять лікарі, які обстежують мене на очах всіх присутніх, неначе я якийсь кусень м’яса на м’ясному прилавку.
Так, я маю звикнути. Сьогодні чи завтра, хтозна…
* * *
Якщо я справді готова прислуговувати іншим, то повинна так само бути готовою прийняти служіння інших, повинна приймати його покірно без жодних негативних емоцій.
Наскільки я почуваюся приниженою, коли інші допомагають мені, настільки фальшивим є моє прагнення служити іншим.
* * *
Зараз ти потрібен мені. Я довіряюся тобі, гола, як дитина, і з такою ж невинністю.
Кажу тобі “дякую”. Але мій борг вже сплачено. Знаю, що, коли я знадоблюсь тобі, то буду поруч.
* * *
Моє тіло залишено іншим рукам.
Моя нагота перед тими, хто нічого про мене не знає.
Моя інтимність спаплюжена незнайомими людьми.
Я не повинна боятися цього. Навпаки, я повинна цим пишатися. Саме зараз я виступаю людською наготою перед обличчям дива.
* * *
Хвороба оголяє мене, але я вже не соромлюся цього.