Немислимо, щоб Бог, Отець знедолених кинув миттєво в пекло молодих людей, які, повеселившись на вечірці й нагрішивши, поверталися пізно вночі додому п’яні на автомобілі та розбилися об платан. Хай там яке в них ставлення до закону Божого на цей момент, може й справді перебувають у стані смертного гріха, – їх не буде одразу ж кинуто в пекло. Таке прокляття незбагненне на підставі того, що ми знаємо про Бога Ісуса Христа.
Бог не грається в те, щоб затиснути нас на якомусь повороті нашого життєвого шляху й кинути в пекло. Бо тоді б виникала низка обурливих питань: чому Бог не залишив часу оцим, щоб вони змогли покаятися, а отим, винуватішим, дав у момент смерти священика? Бога треба розглядати через призму притчі про заблудлу овечку, тобто як пастуха, що залишає дев’яносто дев’ять овець і біжить за сотою, що заблудилася, аби принести її на раменах. Тому що «так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого», Він задіює правдиве відкупительне завзяття аж до останнього чину нашої свободи, і це завзяття стає щораз сильнішим в останні миті нашого життя, навіть якщо його й не вдається спостерігати клінічно.
Інакше Бог не був би Богом-Отцем Ісуса Христа, – інакше Христову смерть на хресті, Його страждання і кровну жертву за те, щоб нас спасти, можна було б з відчаєм потрактувати великим провалом відкуплення. Проповідники завжди побоювалися говорити про це, бо думали: якщо скажуть, то християни без Божого страху витворятимуть казна-що. Та я гадаю, що ми набагато більше бажаємо слухатися Бога й чинити так, як Йому до вподоби, коли знаємо, що це є Бог, Який усяко намагається нас спасти, аж до того, що «любить нас до кінця». Мені здається, що дорога страху не є найкращою, щоб тримати нас у покорі Богові. Не думаю, що ми будемо послушніші перед Богом, Якого боїмося.
Дар страху полягає в тому, аби боятися власного гріха, який може призвести до відкидання Божої Любови. Треба надіятися на Бога і боятися себе, бо всі ми насправді відчуваємо, що можемо накликати на себе прокляття, кажучи «ні» Богові любови. Не Бог нас проклинає, а ми самі накликаємо на себе прокляття. Бог до кінця намагатиметься нас спасти. Звичайно, останнє слово залишається за нашою свободою, яку Бог не може порушити, але вона буде оточена в момент нашої смерти усією благодаттю, що виходить від самого Ісуса й сопричастя святих.
У цей момент душа, певно, відчуває, як її обсідають демони, з якими вона була в спілці за життя, та водночас вона відчуває, що її підтримують, підбадьорюють, захищають усі святі душі, які офірують страждання й випробування любов’ю до Бога й ближнього і приєднуються до неї в цій духовній битві.
Останній чин нашої свободи – цілком наш, але водночас, якщо ми не відмовляємося, щоб нас любили, він також повністю дається силою благодати «тривання в доброму» (perseverantia finalis). Ця таїна благодати – у нашій свободі. Якщо ми не кажемо «ні», то сам Бог дарує нам чин любови. Наша свобода полягає в тому, щоб прийняти любов або ж відмовитися від неї. Спокутне завзяття Бога може достукатися навіть до людей, найглибше занурених у морок. Ось як ми можемо і навіть повинні сподіватися спасення людей, що зайшли дуже далеко в гидоту. Великий швейцарський богослов, кардинал Урс фон Бальтазар, написав книгу під назвою Чи можна надіятися на спасення для всіх. Я гадаю, що треба справді мати надію на кінцеве навернення усіх людей. Не можна вірити, що усі спасенні, однак треба надіятися. Ідея про Божу любов і велич відкупительної жертви Христа була б жалюгідною, якби ми легко погоджувалися із думкою, що Йому не вдасться спасти якусь людину, навіть якщо та зайшла дуже далеко дорогою зла. Можна цього боятися, та тоді треба боятися відмови з боку сотворіння. Себе треба боятися, а не Бога. Мені дуже подобається фраза святого Філіпо Нері, який казав Господу: «Господи, остерігайся Філіпо». То я можу себе занапастити, а Бог є Богом, що спасає.