Найкращий спосіб підготуватися до утисків – це участь у роботі Божого Царства. Брат Андрій такої думки: «Бог врятує ту країну, в якій побачить достатньо потенціалу для світової євангелізації».
Я переконаний, що багато країн Заходу мають достатньо такого потенціалу, проте більшості людей не завадило б брати участь у Божій роботі, а не просто спостерігати. «Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, – як для жнив уже пополовіли вони!» (Ів. 4:35).
Світ повинен почути Добру Новину. Час збирати врожай; не дозволяйте собі надовго занурюватися у свої проблеми, тому що «хто ж дрімає в жнива – син безпутній» (Пр. 10:5). Отож, проповідуймо Євангелію за межами своєї церкви та країни.
Джон Веслі якось сказав: «Увесь світ – то моя парафія».
На жаль, декотрі служителі перекручують сьогодні цей принцип: «Моя парафія – то весь мій світ».
Вони не бачать далі своєї церкви і виправдовуються: «У моїй церкві ще стільки роботи, що в мене просто немає можливості думати про місіонерську працю».
Однак у нашій церкві завжди буде багато роботи. Христос наказав донести Євангелію всякому творінню. Проте на сьогодні тих, хто не знає Доброї Новини, набагато більше, ніж будь-коли раніше. Усе більше країн зачиняють двері для місіонерської діяльності. Я вже вказував одну з причин: активність комунізму, він завойовує країну за країною. Утім, якщо християни прокинуться, а служителі відновлять місіонерське бачення й виконуватимуть його, то ми зможемо зупинити комунізм.
Чому ми служимо тим самим людям щонеділі, не беручи участі в місіонерській роботі? Якщо не активізувати церкви і щонеділі проповідувати тим самим людям, то вони не стануть від цього духовнішими – навпаки, «розтовстіють» настільки, що Бог не зможе залучити їх до жодної справи.
«Товста» церква – хвора. Найкращі ліки для хворої церкви – посадити парафіян на «місіонерську дієту»! Чим більше ми віддаватимемо, тим більше одержуватимемо як духовно, так і фізично. Жива церква – це та, що проводить місіонерську роботу. А орієнтована на місіонерську діяльність церква завжди має достатньо фінансів.
Задні ряди
Я знову хочу поговорити про те, як Ісус нагодував п’ять тисяч, користуючись ілюстрацією доктора Освальда Сміта, засновника Народної церкви в Торонто. Він запропонував членам церкви сісти рядами й подивитися, як могло звершитися чудо. Уявімо собі, що Ісусові учні роздають їжу першим рядам. Вони піднесли корзини з хлібом до людей на перших рядах, а згодом, коли ті з’їли, пропонували їм хліб знову і знову, доки ті не наситилися. Коли люди з першого ряду наїлися, учні перейшли до другого ряду, а потім до третього… Але чи так це було насправді? Ні. Бо люди з задніх рядів почали б протестувати:
– Сюди, ідіть сюди! Дайте і нам поїсти. Ми також голодні. Чому ви так багато і часто даєте людям на перших рядах, а до нас нічого не доходить?
Сьогодні також є такі «задні ряди». Це люди, які мають не лише фізичну спрагу, а й духовну. У них не було можливості почути Євангелію, бо ми зосередилися на «перших рядах». І вони чекають своєї черги вже дві тисячі років. Люди на «перших рядах» слухають про Другий прихід Христа, а ті, хто сидять «ззаду», ніколи не чули й про Його Перший прихід!
У 1971 році на острові Ґуам, що в Тихому океані, виявили японця, який не спілкувався з людьми з 1942 року. Він жив у повній ізоляції десь глибоко в джунглях, думаючи, що війна ще не скінчилася. Хороша новина про те, що війна вже закінчилася, так ніколи й не дійшла до нього.
Лише в 1972 році його вдалося знайти й повідомити довгождану новину. Як таке можливо в нашому сучасному світі?
Мої думки повертаються до «задніх рядів». І я знову запитую:
Як так сталося, що тисячі міст не мали можливості почути Добру Новину, яку Ісус приніс у світ ще дві тисячі років тому, і яка говорить про Його смерть на хресті, що стала «ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу» (1 Ів. 2:2)?
Кілька років тому люди з племені, що мешкає у віддаленій частині Лаосу, вперше почули Євангелію. Я був першим місіонером, який працював у цьому племені. Я добре запам’ятав слова, які вимовив перший навернений з племені після хрищення:
– Тепер, вперше і ми можемо сказати своїм дітям, що Ісус любить і нас.
Ось тому ми повинні йти і проповідувати людям різних народів та країн, прилучатися до роботи Божого Царства. Це все ще можливо. Наближається ніч, коли ніхто не зможе працювати. Сьогодні місіонерам все важче працювати, тому що країни, одна за одною, зачиняють двері для Христа. Складається враження, що місіонерська діяльність була викреслена з планів цих країн, але не Богом. Він хоче досягти людських сердець по всьому світі – через нас. Ще є багато країн, куди дозволено їхати. «Отож, ідіть». Сьогодні нам можна молитися так: «Ісусе, пробач нам те, що не усвідомлювали, що своєю байдужістю до інших ми відмовлялися виконувати Твоє доручення».
Де ж чоловіки?
Сумно усвідомлювати, що в місіонерській діяльності жінок у чотири рази більше, ніж чоловіків. Я зустрічав декого з них у глухих селищах високо в горах. Мені доводилося годинами пробиратися до їхніх місіонерських станцій. Вони залишили все і виявили готовність жити на самоті. Про особисте життя навіть і мови не було. Багатьом з них доводилося виконувати чоловічу роботу.
Коли я думаю про вакансії на місіонерських станціях, мене не залишає почуття вини. Де молоді чоловіки нашої країни, які змогли б зайняти ці пусті місця? Що може спонукати чоловіка взятися за труд, який зараз несуть жінки? Невже для цього не достатньо Ісусової настанови, потреби в цьому людей та обмаль часу для проповідування Євангелії? На щастя, знаходяться ті, хто готовий працювати навіть у найважчих умовах.
Пригадую одного молодого чоловіка, якого послали до Франції звіщати Євангелію. У нього було хворе серце, і його кілька разів лікував відомий південноафриканський кардіолог, професор Крістіан Бернард. Враховуючи стан здоров’я, їхати туди йому не можна було, та серце чоловіка горіло невимовною любов’ю до Господа та жителів Франції, і ця любов перевершувала всіляке піклування про здоров’я.
Він був слабим, але поїхав до Франції і почав вивчати французьку. Через місяць у нього стався ще один серцевий напад, під час якого він помер. Зсередини на дверях його кімнати була прикріплена цидулка зі словами: «Я вчу французьку для Ісуса».
Як зворушливо: любов до Ісуса була настільки сильною, що він готовий був принести Йому найбільшу жертву – власне життя. Проте його місце зараз пустує. Де ж той здоровий чоловік, щоб зайняти його?
Коли я навідував друзів у В’єтнамі, ми поїхали на джипі в одне віддалене селище. Дорога здавалася непрохідною. Пройшла злива, і піщана дорога нагадувала трясовину. Ми постійно застрягали; колеса залишали в грязюці глибокі колії. Напівдороги в нас остаточно опустилися руки, ми готові були здатися. Дорога проходила через ліс, і нам треба було, принаймні, ще годину добиратися до населеного пункту. Навколо – жодної хатки, жодної людини; до того ж, країна охоплена війною, тому безпечніше було б повернутися. Але практично то було неможливо. Машина ледь рухалася, де вже там розвертатися! Отож, ми знову спробували їхати вперед.
На першому повороті ми раптом побачили хлопчину, який штовхав велосипед. По кісточки в грязюці, нелегко йому це давалося. Ззаду на багажнику стояв ящик з морозивом. Хлопець прямував до того ж селища, що й ми. Він був у дорозі вже кілька годин, і подолав лише половину відстані, однак посміхався при розмові з нами. Він уважав, що варто продовжувати шлях, оскільки хотів заробити кілька центів.
Фактично, він був готовий іти, бо мав що продати. А ми, які несли Добру Новину в сусідні поселення, подумали, що ця дорога надто складна для нас, і вирішили повернутися!
Багато чого можна навчитися з досвіду цього світу – від росіян та китайців, кубинців і цього в’єтнамського хлопчака. Можна повчитися в сім’ї Д’юбів, жінок-місіонерок та юнака з хворим серцем. Зробімо важливе рішення: бути учасником, а не спостерігачем.