Ми відчуваємо наслідки лиха не в міру нашого почуття вини і нашої провини. Як є сопричастя зі святими, так і є сопричастя в наслідках гріха. Так само, як чесноти й заслуги якогось святого впливають на усе містичне тіло, і з них користають також й інші, так і гріхи кожного з нас ранять усе містичне тіло. Є маленькі, бідні, «невинні», які несуть важчий хрест Ісуса, хоча вони, може, й не нагрішили пропорційно до тих страждань, що випадають на їхню долю.
Перед цією таїною ставить нас Книга Йова. Йов не каже, що він не согрішив; він лише каже, що страждання, які йому випали, несумірні з його особистим гріхом. А його друзі залишилися в тому, що було старою концепцією Старого Заповіту, до Книги Йова: Бог винагороджує праведника й осипає його Своїми благословеннями, а грішника карає лихом. Так справді буде в кінці нашого життя, коли ми постанемо перед судом Божим; там, можна сказати, буде справедлива винагорода. Та поки ми в дорозі, то перебуваємо в стані «спів-відкуплення». У цьому стані деякі особи, що нагрішили менше за інших, є більше причетні до таїни хреста Христового. Цього Йов не знав, бо він жив до Христа. Однак Книга Йова якоюсь мірою згадує таїну страждань Отрока Господнього. Дуже цікаво, що глава 53 Ісаї про Отрока Господнього, яка вістить про відкупительні страсті Христові, історично розташовується або в кінці Вигнання, або одразу ж за ним і вістує про усвідомлення зла, яке знаходимо в Книзі Йова, що так само йде після Вигнання.
І перша, і друга певним чином передають досвід Ізраїлю. Ізраїль, зазнавши облоги Єрусалиму царем Навуходоносором, а згодом сімдесят років заслання і рабства у Вавилоні, дуже добре усвідомив свої гріхи й Божу кару за них. Та він усвідомив і те, що зносить подвійне покарання за злочини, як то каже пророк Ісая: «Утішайте, втішайте народа Мого, говорить ваш Бог! Промовляйте до серця Єрусалиму, і закличте до нього, що виповнилась його доля тяжка, що вина йому вибачена, що він за свої всі гріхи вдвоє взяв з руки Господа!» (Іс. 40:1,2). Подвійне покарання, бо Ізраїль є священицьким народом, а отже таємничим чином пов’язаний із викупленням світу. Він одержує подвійне покарання; звичайно, він согрішив, та з нього вимагається подвійний внесок у таїну відкуплення, непропорційний до його провини, – внесок, який звалює на нього частину гріха людства. Це те, що виникне в образі стражденного Отрока Господнього, Який є водночас народом Ізраїлю і загадковим персонажем, що вийде з нього, Покутником, що порятує народ, а разом з ним й усе людство.
Розглядаючи зв’язок між нашими провинами і хворобою, стражданнями чи смертю, ми завжди мусимо враховувати цю таємничу спільну відповідальність усього людства в негативному і позитивному розуміннях. З тієї миті, коли ми через свої провини погіршили страждання Христа, одного Праведного й одного Чистого, у таїні Його містичного тіла ми погіршили страждання тих, хто чистий; чистий, уточнімо, у вторинному й похідному сенсі, бо нема нікого чистого, крім Христа. Навіть чисті святі, навіть маленькі діти не є чистими, бо їх вже втягнуто в історію гріха через первородний гріх; хоч вони ще не актуалізували свого лукавства, та вже приховано несуть його в собі.
Через свої провини ми таємничим чином, у сопричасті зі святими, звалили страждання, недугу, несправедливе лихо на інших. Інші зазнали подвійного покарання, бо вони несли на собі частину ноші наших гріхів, а ми в цей час були безтурботними, провадили приємне життя. А коли лихо спостигає нас самих (а хто його не зазнав, не зазнає, чи не зазнає так чи інакше, адже усі ми смертні?) це, з деякого боку, велика полегша. І тут не йдеться про мазохістське полегшення. Страждати – це, звичайно, жахливо, й не слід любити страждання. Та ми відчуваємо полегшення щодо справедливости, коли можемо собі сказати, що не відступаємо, звалюючи ношу усіх своїх провин насамперед на одного Праведного і Чистого, тобто Христа, а також на інших, на усіх тих, хто несе на собі ношу гріха людства.
Чому? Чому я завжди мушу мати добре здоров’я, знаходити коханого чоловіка чи кохану жінку, мати дітей, коли інші не мають, бо безплідні, досягати успіхів у роботі? Чи я задумувався, що коли в мене було все добре, усі ті роки, коли я навіть гадки не мав про лихо, бо мій досвід лиха зводився до дрібних негараздів, що увесь цей час лилася кров бідного, кров невинних. Хіба в ту мить, коли Господь стукає в наші двері недугою, випробуванням, провалом, приниженням, усіма формами фізичних чи психологічних травм, які тільки може піднести нам життя, Він не виганяє нас зі злочинної несвідомости, безтурботности, байдужости?
Хіба не зітхання полегші має вирватись у нас тоді, і ми маємо собі сказати: Господь серйозно мене сприймає і зараховує до тих, хто несе хрест разом із Ним, як Симона Киринейського, якого було покликано допомогти Йому. Ми знаємо, що лише Христос по-справжньому несе хрест. Та в Ньому безперестанку, навіть нині, певну кількість з-поміж нас дуже конкретно, дуже точно, дуже болісно покликано нести хрест у своїй плоті й духові. Чому я до кінця своїх днів маю бути в таборі тих, хто в цей час – через дріб’язковість, егоїзм, жорстокосердість, через дух сліпої розваги – нагромаджує, робить важчою ношу гріха, яку людство тяжко двигає з часу первородного гріха наших перших батьків?
Якщо недуга має привести нас до усвідомлення гріха, то не через винуватість. Не треба задаватися питанням: який же я вчинив гріх, сумірний з випробуванням, що звалилося на мене? Це питання не має жодного сенсу, бо як наш гріх, так і наша святість входять у таїну сопричастя. Є надзвичайний вислів апостола Павла, що його виголошують на похоронах; «Бо ніхто з нас не живе сам для себе, і не вмирає ніхто сам для себе» (Рим. 14:7). У нашому гріху, як і в нашій святості ми перебуваємо в невидимому, однак надзвичайно реальному, сопричасті абсолютно усіх людей.