Коли ми перетинаємо періоди випробувань, то це завжди викликає в нас безліч запитань: «Як вийти з цього?», «Скільки часу це буде тривати?» або ж «Чому я опинився в цій ситуації?», «Хто винен в тому, що трапилося зі мною?», «Хто відповідальний?», «Чи це нормально, що таке трапилося?» Усі ці запитання є обґрунтованими, закономірними, й иноді вони приводять до відповідей, які можуть допомогти нам вирішити труднощі, що зустрічаються.
Однак проблема, яка виникає в разі таких запитань, полягає в тому, що вони не завжди мають відповідь!.. Вони є законними, навіть необхідними, але в них можна замкнутися на невизначений термін. Можна, наприклад, усе своє життя намагатися показати відповідальність тієї чи иншої людини в певній ситуації, хоча все й не проясниться, настільки дійсність життя є иноді складною. Крім того, потрібно знати, що спасення не обов’язково полягає в тому, щоб мати відповідь на всі ці запитання[1]. Дорога життя, що веде до спасення, часто означатиме мати сміливість залишити без відповіді певні запитання, які, однак, є законними (а це завжди болісно), і стати на инший рівень, коли запитуєш: «Урешті-решт, чого Бог очікує від мене в усьому цьому?»
Зміна рівня обов’язково вимагає певного навернення, тому що ми з усіх сил тримаємося за потребу хотіти все зрозуміти. Але великою перевагою цього нового запитання є те, що рано чи пізно воно матиме відповідь. Коли ми щиро шукаємо Божої волі, вона завжди врешті являється. «Він радше змусив би заговорити каміння, аніж не явити Свою волю Своїм дітям, які з довірою шукають Його»[2], – каже Жан-Жак Ольє, засновник Товариства священиків святого Сульпіція.
У духовній практиці я часто досвідчував, що як тільки людина в складній ситуації погоджується не розуміти усе, не керувати всім і починає приймати ситуацію, просто запитуючи себе, чого Бог очікує від неї цієї миті, їй поступово дається світло (наприклад, довіритися, простити, почати молитися…). І коли людина приєднується до цього світла, це відразу ж дає заспокоєння і свободу: вона більше не почуває себе в’язнем чи жертвою ситуації (навіть якщо ситуація зовні залишається без змін), вона з відповідальністю бере життя у свої руки, вона йде вперед і діє, вона повертає собі також і певну силу, бо відчуває, куди скерувати свою енергію. Майбутнє знову відкривається перед нею…
Я пам’ятаю один випадок, який я пережив кілька років тому. Мені досить часто доводиться проповідувати на реколекціях, під час яких люди можуть попросити про зустріч, що зазвичай триває не більше сорока п’яти хвилин. До мене прийшла молода жінка і сказала: «Отче, у моєму житті все погано, це справжня катастрофа!» З людської точки зору це не було перебільшенням. Я уважно вислухав її: важливо, щоб особа, яка страждає, справді відчула, що її вислухали і зрозуміли її біль. Цю жінку нещодавно покинув наречений, вона не могла знайти роботи, мала проблеми в сім’ї, погані стосунки з батьком тощо. Слухаючи її, я казав собі (як часто ми це робимо, коли чуємо про болісні ситуації!): «Боже мій, що ж я зможу сказати їй, щоб допомогти?!» Перед деякими ситуаціями ми відчуваємо себе страшенно вбогими. Але, на щастя, існує Божа благодать. Розмова відбувалася таким чином, що врешті виявилася одна річ: на той момент найважливішим було те, щоб вона погодилася вибачити своєму батькові. Що стосується инших труднощів (робота, почуття…), то, звичайно ж, не було негайного рішення, потрібно було передати справу Господеві. Божий поклик ставав чітким: «Пробач своєму батькові, а щодо решти – довірся Мені!» Ми разом молилися якийсь час, вона висповідалася у своїх гріхах, мала відвагу прийняти рішення пробачити і довірити Богові инші аспекти свого життя. Жінка пішла мирна і задоволена: вона зрозуміла, який вибір мала зробити сьогодні, вона знову стала суб’єктом свого життя і водночас віднайшла довіру до Бога і до себе самої. Залишившись наодинці, я подумав, що вона вже могла сказати: «У мене все добре в житті!» Тобто протилежне до того, що вона стверджувала годину тому. Насправді, якщо сьогодні я знаю, що маю робити, якщо я приймаю таке рішення і вкладаю завтрашній день у руки божественного Провидіння, то все є добре. Що я ще можу зробити? Навіть якщо залишаються ще не вирішені проблеми, я зробив крок, який мав зробити сьогодні. Завтра я зроблю ще один.
«Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!» (Мт. 6:34).
Звичайно ж, не завжди все вирішується так просто, однак я все ж вражений, що бачу благодать світла й заспокоєння, які Бог дає тим, що щиро намагаються бути правдивими у своєму житті і для цього просять допомоги й поради. Цікаво, що майже в усіх подібних розмовах під час діялогу відбувається поступове переміщення акцентів у проханні особи. Якщо говорити схематично, то первинне прохання зазвичай є таким: «Я маю страждання і чекаю від вас рішення, щоб більше не страждати». Зрозуміло, що залишаючись у цій перспективі, майже завжди опиняєшся в безвиході. Але поступово невідчутна дія Святого Духа підводить до иншого запитання: «Чого просить у мене Бог у цій ситуації?», що так само можна сформулювати як: «Яку правильну позицію я маю зайняти в цих обставинах свого життя?» Иншим абсолютно тотожним формулюванням було б: «У якій поведінці є найбільше віри, надії і любови?» Тоді можна отримати відповідь, не обов’язково довготермінове рішення, але принаймні крок, який треба зробити сьогодні. І цього достатньо.
Щоб зрезюмувати все одним словом, скажу, що за проблематичних обставин іти вперед дозволяє не стільки пошук рішень, скільки слухання покликів, які адресовано нам у цій ситуації. «Слухай Ізраїлю!» Слід перейти від свого прохання до прохання Бога. Перейти від запитання «Чого я вимагаю від життя?» до запитання «Чого вимагає від мене життя?» Ця маленька «коперниківська революція» змінює все… Вона може мати різні вияви залежно від обставин. Иноді вона полягатиме в тому, щоб перейти від «Чого я очікую від свого оточення?» до «Чого моє оточення очікує від мене?» або чогось подібного. Як би там не було, ця зміна погляду завжди є необхідною і завжди є плідною. Зауважмо, що дуже часто Євангеліє запрошує нас до цієї зміни перспективи, наприклад, коли Ісус каже: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки» (Мт. 7:12).
[1] 3 цього приводу буде слушним пригадати засадничу річ: рятує не знання, а віра. Те, що рятує (инакше кажучи, те, що допомагає зростати й поступувати в позитивний і плідний спосіб), – це не знання і пояснення всього, коли ми повністю розплутали нитки усіх ситуацій, знаємо усі їхні обставини, чітко визначили відповідальність тощо. А коли ми знайшли в цій ситуації правильне ставлення, те, до якого нас запрошує Бог, те, яке ми можемо відкрити, якщо дивимося з перспективи віри. Віра полягає в тому, щоб прийняти ситуацію в довірі і підпорядкувати свою поведінку Святому Духові.
[2] Цитата за: B. Pitaud et G. Chaillot, Jean-Jacques Olier, directeur spirituel, [Жан-Жак Ольє — духівник), Cerf, с. 243.