Правдоподібно, Бог радився з ангелами стосовно проекту «людина» і просив висловити свою думку про нього. (А отож, це не ми винайшли колегіяльність…)
Про це нам розповідають мідраші в одному оповіданні. Імовірно, справи виглядали так:
Ангели любови («hesed») без найменших вагань дали позитивну оцінку. Людина мала бути спроможна любити. Отож, треба було її створити.
Натомість зовсім іншої думки були ангели Правди («emet»):
– Людина буде лише фабрикою брехні та фальші, вона внесе сум’яття у світ. Ліпше не втілювати в життя цю ідею.
Ангели справедливости («celeq») сказали, що було б добре помістити у світі істоту, яка любила б справедливість і яка могла б втілювати її в життя.
Проте ангели Миру («szalom») поквапилися висловити своє несхвалення:
– Це створіння буде сварливе, воно сіятиме незгоду та розпочинатиме війни.
Підсумуймо: два голоси «за» і два «проти».
Любов і Справедливість наполягають на створенні людини.
Правда й Мир рішуче протестували, наголошуючи, що ризик дуже великий і все може закінчитися порушенням гармонії в усьому світі.
Між ангелами розпочинається довга та жвава дискусія. Вони пропонували численні аргументи: і позитивні, і негативні.
В якийсь момент Бог втомився від цих дебатів, які, як видавалося, тягнутимуться безконечно, і, замислений, відійшов. Коли Він повернувся, Його радники все ще не дійшли згоди й уважно зважували всі «за» та «проти». Отож, Бог наказав їм мовчати й сповістив:
– Подальша дискусія не має сенсу. Я вже створив людину. Адам є тут.
Отож, Бог прийняв на Себе відповідальність за створення людини.
Один єврейський письменник так це коментує: «Так, людина – це неможлива істота, її годі пояснити. Однак ця неможлива істота існує. Вона є тут, хоча я замислююся над тим, чи вона заслуговує на те, щоб існувати. Якщо йдеться про людину, її існування випереджує слушність доводів на її існування. Я є тут і не знаю, чому, ані не знаю, через які заслуги. Значення мого існування, замість того щоб випереджувати мене, виявиться пізніше»[1].
Це саме я повинен виправдовувати своє буття. Я мушу показати, чи Бог зробив добре, чи погано, створюючи людину. Це я мушу виправдати Божий ризик.
Це я покликаний, щоб визнати, що Бог таки мав рацію.
* *
З цим пов’язана чудова равинська інтерпретація, яка пояснює, що множина у вислові: «Створімо людину» (Бут. 1:26) не є «pluralis maiestatis» (пошанна множина – прим. ред.), не стосується ангелів-радників, погляди яких були дуже неузгоджені. Ця множина стосується самої людини. Бог ніби каже до неї: допоможи Мені в реалізації цього проекту. Співпрацюй. І таким чином нам вдасться показати неслушність думки експертів, які робили понурі прогнози.
Отож, людина стає співпрацівником Бога в реалізації проекту, який стосується її самої.
У деякому сенсі Творець мусить спільно з людиною працювати над її створенням, щоб справа вдалася.
Я роздумував про це, коли загрузав у піщаних дюнах.
Досліджуючи себе, я не знаходив переконливих мотивів, аби визнати, що Бог має рацію. Ні, я не міг чесно визнати, що справа вдалася.
Але завжди була певна можливість.
Там перед собою я мав величезну кількість оригінального будівельного матеріялу.
Марсель Джуссе після обговорення антропології пороху робить нарис його богослов’я[2].
Пустеля – це найбільш властиве місце, щоб зрозуміти все це.
Саме там мені було нескладно виконувати метанії – глибокі, аж до землі, поклони.
Однак вони не були для мене лише жестами покори, визнання того, що я сам є порохом.
У моєму розумінні ці метанії – збирання землі й довірення її Творцеві із благанням: «Твоя милість, о Господи, вічна, чинів Своєї руки не полиш!» (Пс. 138:8).
[1] J. Eisenberg, A. Abecassis, À Bible Ouverte, t.1, Albin Michel, Présence du Judaïsme, c. 100.
[2] La manducation de la parole, Gallimard, 1975, c. 150 н. Цей учений, між іншим, вважає, що певні підстави має легенда, яка пояснює назву гори Голгофи («місце черепа») фактом гіпотетичного знайдення там черепа Адама, що був похований у «ямі», яка виникла на місці, де було вибрано землю, щоб «виліпити» першого чоловіка.