Кожен з нас може сказати про себе слова, якими починається третій розділ Плачу Єремії: «Я той муж, який бачив біду!»
І тому тема, запропонована мною, сподіваюсь, буде близька кожному.
Ще апостол сказав: «Все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі». А за останні роки, коли по всій землі пройшли меч, вогонь, голод та сум’яття, страждання ще більше охопило людину. Йдучи вулицею, так рідко зустрінеш радісну посмішку або почуєш бадьору розмову. О, звичайно, буває й посмішка на людських обличчях, але як багато в ній гіркоти, глуму та ще й над собою самим! А скільки прихованого горя чаїться під цими спокійними на вигляд обличчями і за стінами цих ошатних будинків! Люди вважають за краще страждати мовчки. Іноді людина посмішкою маскується, аби не побачили її горя, тому що людина завжди намагається, якщо не бути, то здаватися щасливою. А співчуття, часто нещире або безпорадне, тільки дратує її. Мимоволі пригадується недавня смерть всесвітньовідомого клоуна Макса Ліндера (1925), який звеселяв натовп невичерпним гумором і водночас, як з’ясувалося, приховував у собі глибоке страждання, яке призвело його врешті-решт до самогубства.
Ми живемо за таких часів, коли потьмарилося якщо не сонце, то людське обличчя: так багато скорботи відбивається на його чолі, у його передчасних зморшках та сивині!
Страждають усі: і ті, що скоїли багато лиха, і невинні діти, і молодь, яка ще не встигла пізнати життя.
Страждають гарні люди, і чим краще людина, тим глибшою виявляється її скорбота. «Сума страждань душі пропорційна ступеню її довершеності», – пише Амієль у своєму щоденнику.
Люди страждають тілом – через голод, холод, хвороби, непосильну працю; страждають душею – через себе самих та один від одного, через наклепи та заздрість; страждають день у день від сусідства з ближніми, що мають нещастя бути володарями так званого важкого характеру, поневіряються від самотності й непорозумілості; а скільки тих, що отруєні гіркотою розчарування, муками зрадженого кохання або скорботою за втраченими рідними!
Хто з нас не знайомий з поневолюючим жахом безцільності й жахом безсилля в намірі перемагати зло і чинити за правдою? Сюди також відносяться вражаючі, особливо митців, муки невідтворення при марних зусиллях відшукати слово чи взагалі образ краси для втілення свого ідеалу.
Скільки тяжких хвилин спричиняє нам усвідомлення своєї недосконалості, а також і недосконалості світу, так звана «світова скорбота», що дала так багато прикладів усвідомлення себе в мистецтві та філософії, починаючи від Соломона («Наймарніша марнота, марнота усе») і закінчуючи Байроном, Шопенгауером, Леопарді! В усій світовій музиці, у лагідних акордах арфи та в співах скрипки – чи не звучить найвиразніше за все сумуюча елегія, скорбота людини й усього створіння?
Та чи не найбільше страждання іноді полягає у відсутності страждання (так само як найважчою працею є відсутність праці). Мертвою пусткою, від якої стигне душа, дме від жаху безцільності, що народжує найгірше зі страждань – скуку, тяжку, як це не дивно, саме тим, що немає в ній страждання, ані болю, ні гіркоти, ні журби – але сама беззмістовна пустеля, безпросвітна, сіра імла пригнічує свідомість.
Адже не страждати – це означає не брати участь у житті, у його страді, бути «зайвим» і нікчемним, приреченим на безробіття в найжорстокішому розумінні цього слова.
І там, де, як видається, немає страждання – у міщанській самовдоволеності й ситості, незримо і владно панує ця найжорстокіша кара, що тяжіє над людиною – скука.
Вістрям і жалом теми про страждання є питання про його сенс. Воно народжує, так би мовити, «страждання про страждання». Людина здатна на героїчні зусилля, якщо вона вірить у вартість, мету, сенс своєї жертви. Але відберіть у неї віру в сенс її страждання, і в неї опустяться руки навіть для повсякденної праці.
Справді, чи має страждання сенс?
Чи має воно достатню, обґрунтовуючу його причину і виправдовуючу мету?
Адже в іншому разі весь наш «поступ виявиться невартим однієї сльози дитини».
Одного разу в Будди запитали: через що виникає страждання? Він відповів оповіданням. Мисливець упав у лісі, вражений стрілою. Чи став він або присутні з’ясовувати, звідки стріла? Або з чого її виготовлено? Звичайно, ні. Але перш за все його друзі доклали зусиль, аби витягти стрілу.
Так само й ми смертельно поранені стрілою страждання; і найважливіше – це витягти стрілу.
Однак важливо також зрозуміти причину нашої скорботи, аби запобігти їй іншим разом; важливо знати мету наших випробовувань, тому що така свідомість зміцнює дух, робить його стійким у знесенні болю; адже ми знаємо, що найважче в стражданні – його безцільність. Не страшне страждання – тільки б мета його була вартою, достатньою, величною!