Страх – основа упереджень та відкинення

Уже понад тридцять років я живу з неповносправними чоловіками та жінками, яких з цієї причини відкинуло суспільство, а деколи і сім’я. Я бачив на власні очі, яким сильним і жахливим мотиватором людської поведінки є страх: як, керовані страхом, люди відрікаються від своїх хворих дітей, братів, сестер і як це породжує в душі відкинених розпач, злість, часом – безумство.

Ми боїмось тих, хто не схожий на нас, хто критикує наші переконання і систему цінностей, хто змушує похитнутись нашу впевненість у собі і своїй непомильності. Ми боїмось втратити те, що здається нам важливим і необхідним для життя, що дає нам соціальний статус та відчуття безпеки. Ми боїмося змін, боїмося навіть власного серця!

І ось цей страх змушує нас відкидати людей неповносправних, замикати їх у понурих закладах подалі від наших очей. Цей же страх перешкоджає нам проявити доброту до всіх Лазарів цього світу та розділити з ними своє життя. Через цей страх ми не можемо розвиватися, пізнавати нове, відкриватися до інших людей, ставати людянішими. Страх замикає людину в самій собі, змушує її судомно триматись того, до чого вона звикла. А застій, відмова від зростання – це смерть.

Страх завжди шукає винного. Не маючи певності в собі, ми не здатні визнати свої помилки та невдачі, а тому шукаємо, на кого перекинути відповідальність за наші невдачі та нещастя. І тоді вигукуємо: «В усьому винні вони – наші вороги». Так страх породжує ненависть і призводить до конфліктів. Варто приглянутись уважніше до деяких форм страху.

1) Страх дисидентів

Дуже поширений страх перед дисидентами – тими, хто нібито загрожує існуючому ладові. Найбільше бояться їх ті, хто є при владі, має привілеї, потребує тримати усе під контролем, хто почувається «верхівкою» – елітарною частиною суспільства. Ще з тих часів, коли про володарів, королів говорили як про посланців Бога на землі, гарантів правди, релігії та моралі, – усіх тих, хто повставав проти них, трактували як слуг сатани. І якщо існуючий порядок вважали за встановлений Богом, то усіх тих, хто хотів його порушити, проголошували ворогами Бога та природного стану речей. Аргумент: «На нашому боці Бог» – в усі часи використовували для того, щоб виправдати найжорстокіші злочини задля так званої правди.

Мільйони закатованих у фашистських концентраційних таборах, у часи сталінських репресій у колишньому Радянському Союзі, у Південній Африці, Гватемалі, Чилі – усіх їх вважали ворогами народу, загрозою для тих, хто був при владі. В усі часи диктатори створювали і використовували секретну внутрішню службу для знищення тих, хто наважувався їм протистояти.

Історія людства освітлена постатями героїв та мучеників, які мали мужність дивитись на світ іншими очима. Для одних вони були бандитами, ворогами народу, для інших – пророками, що борються за свободу. Римляни кидали християн левам тому, що в цій новій релігії вони вбачали загрозу існуючому ладові.

Владі притаманно протистояти змінам. Закон про божественні права короля має глибоке коріння в історії людства. Перші королі чи володарі, щоб забезпечити стабільність своєї влади, проголошували, що вона дана Богом. Ми живемо в секуляризовану епоху, але божественні права королів трансформувалися тепер в абсолютні права та вседозволеність тих, хто стоїть при владі сьогодні.

Проблема тут набагато глибша, ніж просто самовозвеличення влади. Володарі вважають себе непомильними, і їхня логіка зрозуміла: якщо тобі вдалося досягти верхівки влади, то це підтверджує силу і нехибність твоїх поглядів – адже ти переможець у природному відборі. А тих, хто проти тебе, треба придушити, бо вони хочуть порушити «природний» порядок речей.

Тому важливо, щоб люди при владі навчилися слухати тих, хто має інші погляди, і намагалися зрозуміти ту частину правди, яку ці люди представляють. Історія свідчить: влада дається на деякий час. Ті, хто є при владі, повинні добре усвідомлювати тимчасовість свого мандату, намагатися слухати і розуміти своїх опонентів, які, ймовірно, будуть при владі завтра. Важливо вміти використовувати владу в дусі покори, для служіння справедливості та спільному добру.

2) Страх відмінності

Зазвичай людина прагне товариства тих, хто має спільні з нею погляди, культуру, мету та інтереси. Схожість об’єднує. У такому товаристві ми почуваємось безпечніше і нам легше працювати разом. Ті ж, хто є інакшими, нас тривожать.

Хто ж вони – ті «інакші», «інші»? Насамперед, це люди убогі, слабкі, неповносправні, самотні, відокремлені від усіх. Це мільйони Лазарів, які просять турботи і допомоги, які живуть в убогості та незахищеності, хоч люди поруч з ними живуть у комфорті та розкошах. Їхнє волання про допомогу дратує і непокоїть нас. Якщо ми вирішимо їх вислухати, відкрити їм серце, то це може нам дорого коштувати. Тому ми робимо вигляд, що не чуємо їх – і відмежовуємо себе від них.

«Інакшими» є також чужинці. У них інша культура, мова, цінності, раса, освіта, релігія, політична орієнтація. Для більшості з нас одна річ – зустрітися, поспілкуватися з іноземцем – це цікаво; але зовсім інша річ – справді відкритися до нього, стати його другом – це лякає.

Страх відмінності особливо стосується людей розумово неповносправних. Я згадую, як перший раз у житті відвідав заклад для таких людей. Отець Тома Філіп, французький священик, який став моїм духівником, коли я залишив службу на підводному човні, і з яким ми згодом заснували «Лярш», запросив мене познайомитися з його «новими друзями» в закладі, де він був капеланом. У той час я викладав філософію в коледжі св. Михаїла в Торонто. Я прийняв його запрошення, хоч воно розбудило в мені внутрішній неспокій. В мене виникло багато питань: як зможу я спілкуватися з людьми, які не говорять? А якщо вони можуть говорити, то про що мені з ними розмовляти? Я боявся, бо не знав, як до них підійти і як з ними поводитись.

Коли основними цінностями нашого життя є влада, знання, соціальний успіх, тоді важко сприйняти тих, у кого інші цінності, бо це виводить нас з внутрішньої рівноваги. Розумово неповносправні люди несуть на собі важке соціальне тавро. В повітрі немовби висить мовчазне питання: «Якщо хтось не може жити згідно з цінностями знання і сили, цінностями більшості суспільства, то чи можна таку особу вважати повноцінною людиною?»

На східцях соціального успіху та престижу людям розумово неповносправним відведене місце в самому низу. Коли я вперше познайомився з ними в «Лярші», я вірив у любов, але тоді любити для мене означало бути щедрим, робити добро іншим. Я не знав тоді, що своєю любов’ю до іншої людини ми можемо відкрити їй її цінність, важливість, її внутрішню красу.

Живучи в «Лярші», я крок за кроком відкривав, якою може бути справжня близькість між людьми, я відкривав любов, яка допомагає іншій людині віднайти віру в себе, стати відповідальною за своє життя, за те, яким ти його твориш. Основою цієї любові є смиренність та довіра. Якщо наше суспільство не може нормально функціонувати, якщо воно перебуває в постійній кризі, якщо в ньому стільки насильства і страху – чи це не тому, що ми вже неспроможні розуміти, що означає бути людьми, бути людяними? Ми схильні думати, що бути людиною – це нагромаджувати знання, владу, силу, багатство, здобувати собі соціальне визнання. Ми забули про людське серце. Для нас воно – це лиш місце слабкості, сентиментальності, суб’єктивних емоцій. Ми повинні відкрити серце як місце, де приховане джерело життя – та сила, що дозволить нам вирватись із полону нашого егоцентризму, допоможе зростати, ставати відкритішими до інших та віднайти первозданну, глибинну красу людини.

3) Страх невдачі

Ще один страх, який паралізує нас та замикає в собі, – це страх невдачі. Особисто мені цей страх – страх невдачі, безпорадності, невизнанння – був прищеплений у дитинстві. Я ріс з відчуттям, що необхідно здобувати успіх, перемагати, доводити свою значимість, завжди мати рацію. Ця потреба успіху, за який тебе визнають і будуть тобою захоплюватися батьки та інші важливі люди у твоєму житті, – ця потреба була головною, більш чи менш усвідомленою силою, яка керувала моїм життям, так само, як вона керує життям багатьох людей.

Потреба подобатися, здобувати успіх сама по собі цінна, але вона має і зворотній бік. У цьому світі на тому ж самому змаганні не можуть виграти всі; багато, якщо не більшість, програє. Невдача, поразка може зруйнувати людину. І ця потреба успіху, пов’язана зі страхом невдачі та відкинення, страхом впасти в прірву самотності та туги, змушує нас шукати лише товариства тих, хто нас любить, хто захоплюється нами, хто заспокоює наші тривоги, засипаючи нас похвалами. Інші зазвичай підхоплюють цю гру.

Люди розумово неповносправні видаються нам цілком інакшими – так, немовби вони жили в зовсім іншому світі. Спілкування з ними нам здається неможливим. Перед ними ми почуваємось цілком безпомічними. Страх невдачі, нездатності спілкуватися з іншою людиною, будувати з нею стосунки лежить в основі страху перед іншою, відмінною від нас людиною – це так, немовби ми входили в зовсім невідомий нам світ.

4) Страх втрати і страх зміни

Чому ми, багаті й сильні, боїмось Лазарів у світі довкола нас? Чи не тому, що боїмося поділитися з ними частиною свого багатства і щось втратити? Легко кинути кілька монет жебракові, значно важче віддати те, що нам потрібне для підтримки нашого стилю життя. Перед лицем убогості ми почуваємось цілком безпомічними. То що ж нам робити в усіх тих ситуаціях, коли нам здається, що неможливо нічого змінити? Я утік від тієї жінки, що вийшла з психіатричної лікарні, бо не знав, що робити. Як відповісти на її потреби? Я боявся, що мене поглине вир її убогості. Відкритися до такої людини, як вона, діяти, як добрий самарянин, ризиковано: ми ризикуємо втратити свій соціальний статус, свої багатства, друзів, визнання, яке маємо, та почуття приналежності, якого так потребуємо. Ризикуємо зродити цим у своїй душі почуття хаосу, самотності.

Упродовж кількох років я знаю одну сім’ю – чоловіка і жінку, які товаришували з групою інших сімей. Цих людей непокоїло зростання прірви між багатими та бідними в їхньому місті. Врешті, втомлені від безперестанних суперечок, мої друзі вирішили діяти самостійно. Вони переселилися в бідний район міста. Інші члени їх групи сприйняли це як зраду і відвернулись від них. Коли ми хочемо зблизитися з людьми, яких відкинуло суспільство на маргіналії життя, то ризикуємо наразитися на критику сім’ї та друзів. Покинути культуру і стиль життя своєї сім’ї та друзів – це ніби перейти в інший світ.

Щоб спокійно жити, нам треба мати певний ступінь безпеки. Ми віднаходимо його в нашому звичайному стилі життя, присутності та підтримці нашої сім’ї, друзів, у стабільності нашого місця праці та щоденної житейської рутини. Ось чому непередбачувані події викликають кризу. Ми почуваємось розгублено. Покинути відомий світ і увійти в невідомий може коштувати нам серйозних втрат. Щоб наважитись на це, потрібна велика внутрішня сила.

Легко дати трохи їжі жебракові, що постукав у наші двері. А що, коли він приходитиме регулярно і між нами почне зав’язуватись дружба? А що, як він приводитиме із собою своїх друзів? Чи це не викличе в нас відчуття розгубленості, втрати безпеки? Це так, немовби нас кинули посеред моря чи на невідому землю без жодних інструкцій і карти. Ми боїмося, бо та убога людина немовби закликає нас змінити наше життя.

Ми всі боїмося того, що бридке, брудне. Хочемо відвернутися від усього, що під яскраво розмальованою поверхнею нашого впорядкованого життя відкриває невдачі, страждання, хвороби і смерть. У наших суспільствах ми намагаємося жити так, нібито «все іде до кращого», вдаємо, що не так все погано, як здається. Ми хочемо перебувати в середовищі, де всі щасливі, привітні та милі і кожен може сам про себе потурбуватися. Ми уникаємо нашої власної слабкості, темряви всередині нас та всередині інших людей. Ми відмовляємось чути крик, що йде з глибини нашого серця та сердець інших людей. Так легко повірити в ілюзію прекрасного світу, в якому немає проблем, особливо тоді, коли ми втратили віру в нашу здатність разом з іншими зцілювати цей розбитий світ, робити його кращим.

Попередній запис

Прірва, яка розділяє нас

Наступний запис

Походження страхів