Перше Євангеліє майже вдвічі довше від Маркового й мало що коротше від Євангелія Луки; однак, без сумніву, воно найбагатше на слова та проповіді Ісуса.
Матвій також у загальних рисах дотримується того ж плану, що й Марко: діяльність Івана Христителя, хрещення Ісуса та Його діяльність у Галілеї, подорожі поза межі Галілеї, подорож до Єрусалиму, діяльність у столиці і, у кінці, страждання, смерть та воскресіння. Такою була загальноприйнята в первісній Церкві «схема», якої дотримувалися, розповідаючи про Ісуса та про Його діла.
Однак Матвій, хоч і дотримується цієї схеми, все-таки впорядковує свій матеріял, тобто промови і події, надзвичайно оригінально. Читаючи його Євангеліє, легко завважити план зі семи частин.
Після перших двох глав Матвій переноситься приблизно на тридцять років уперед і починає розповідь про прилюдне життя Ісуса. Цю розповідь час від часу переривають довгі проповіді Ісуса, так що частини, в яких переважає розповідь про вчинки, чергуються з цілими главами проповідей. Мало того, Матвій завершує кожну з п’яти таких проповідей своєрідним ритурнелем, що привертає до себе увагу читача, мовби вказуючи на поділ самого Євангелія: «І ото, як Ісус закінчив ці слова…» (Мт. 7:28; 11:1; 13:53; 19:1; 26:1).
Тож говорячи про глави 3-25, ми будемо дотримуватися того поділу, що його нам підказує сам євангелист. Маємо тут п’ять частин, кожна з яких складається із двох секцій: перша має переважно розповідний характер, друга ж – повчальний, чи дидактичний. Дехто з дослідників пропонує ще й інші поділи чи структури, що теж не позбавлені аргументів; але той поділ, що нам підказує сам євангелист, виглядає для нас найпростішим і найзрозумілішим.
1) Євангеліє Христового дитинства (Мт. 1-2)
На відміну від Марка Матвій розпочинає свою розповідь низкою важливих подій, якими супроводжуються народження і перші роки життя Ісуса. Мова йде про так зване «Євангеліє дитинства», в якому головним протагоністом виступає Йосип, названий батько Ісуса.
У цих перших двох главах необхідно звернути увагу на родовід, що його Матвій подає з тією метою, щоб «продемонструвати» походження Ісуса від Давида і від Авраама. Давид був найбільшим царем Ізраїля; як провіщали пророки, з його роду мав вийти Месія (пор. 2 Сам. 7:12; Іс. 11:1; Мих. 5:2); Авраам же був великим патріярхом, родоначальником вибраного народу, якому Бог дав запевнення, що через його потомство Боже благословення, тобто спасіння, осягнуть всі народи землі (пор. Бут. 12:1-3).
Після непорочного зачаття Ісуса Матвій розповідає про епізод з мудрецями, про втечу до Єгипту та про вигублення Іродом віфлеємських дітей.
У цих двох главах Матвій вказує спершу, ким є Ісус і звідки Він походить, а далі провіщає, якої долі зазнає Месія та Його Церква: вони будуть відкинені і переслідувані єврейським народом, що мав бути першим спадкоємцем спасіння, і прийняті поганськими народами згідно з таємничим Божим планом, про який так багато, як ми вже бачили, розмірковував Павло (пор. Рим. 9-11).
2) Царство небесне та його основний закон (Мт. 3-7)
а) Розповідна секція (Мт. 3-4) охоплює приготування до прилюдного життя Ісуса (проповідь Івана Христителя, Ісусове хрещення і спокуси), першу проповідь самого Ісуса та покликання перших учнів.
б) Дидактична секція обіймає славну «нагірну проповідь» (Мт. 5-7), в якій Ісус декларує, так би мовити, фундаментальну конституцію Небесного Царства, як зазвичай Матвій його називає. Ця проповідь заслуговує на довший коментар, хоч мова Ісуса тут дуже проста і зрозуміла для кожного, хто спокійно, з доброю волею і без упереджень читає Його слова. Ми подаємо лише її коротку схему.
Проповідь розпочинається блаженствами (Мт. 5:3-10), в яких наведено основні вимоги, необхідні для того, щоб могти ввійти в проповідуване Ісусом Царство Боже. Ці вимоги базуються на старозаповітних текстах; проголошуючи їх, Ісус давав зрозуміти, що месіянський час уже настав і що бідні, плачучі, голодні і всі відкинені й нещасні є «блаженними», бо Отець дбає про них з особливою любов’ю («Бо їхнє Царство Небесне»),
Матвій добре розумів, що перебувати в скрутному матеріяльному становищі ще не досить, аби бути «блаженним», якщо цей стан не прийняти так, як його прийняв був сам Ісус, тобто з цілковитим довір’ям покладаючись на Отця. Адже Ісус практикував у Своєму власному житті ті блаженства, які проповідував, – від блаженства вбогости до блаженства переслідування.
Далі, після оголошення, що Його правдиві послідовники є мовби сіллю землі та світлом світу (Мт. 5:13-16), Ісус вказує, якою має бути правильна релігійна постава (Він тут уживає слово «праведність/справедливість» (Мт. 5:20), дотримуючися біблійного способу мовлення), яку учні мають прийняти на противагу до постави більшости юдеїв. Ісус не скасовує тут ні заповідей, ні релігійних практик – як, наприклад, молитви, милостині, посту; Він лише бажає, щоб усі добрі діла та обов’язки щодо Бога і щодо ближнього сповняти в новому дусі (Мт. 5:17) – не задля того, щоб нас бачили і вихваляли люди, а тому, що Отець бажає, щоб ми поводилися так, як нас навчає Ісус. А Отець бачить не лише зовнішні дії, а й найглибші думки та приховані наміри серця.
Проповідуючи цю нову релігійну поставу перед Отцем, Ісус не боїться навіть вносити поправки до стародавнього закону Мойсея такими словами, що не допускали жодних застережень і вражали й приголомшували ще більше, аніж самі Його чуда: «Ви чули, що було стародавнім наказане… А Я вам кажу…» (Мт. 5:21-47). Адже кожен єврей знав, що пророк міг чинити чуда; знав також, що кожен пророк закликав зберігати закон і що сам Месія мав привести Ізраїля до досконалого дотримування Мойсеєвого закону. Ісус, натомість, насмілився поставити Себе вище від закону Мойсея й виявляв таку владу, що належала хіба лише самому Богові. Навіть більше, Він завершує низку таких антитез закликом перевищити будь-який закон і стати святими і досконалими, як Отець небесний (Мт. 5:48), вказуючи в «золотому правилі» любови, якою має бути поведінка щодо ближнього (Мт. 7:12).
У цій проповіді Ісус навчає нас найгарнішої християнської молитви – Отче наш (Мт. 6:9-13), закликає з довір’ям покладатися на Боже Провидіння в матеріяльних потребах (Мт. 6:25-34) і, врешті, подає критерій, як упізнати Його правдивого учня, – критерій діл: як дерево пізнається за плодами, так християнин пізнається за життям, себто не з того, що він говорить, а з того, що робить, з його діл. Тож не досить лишень слухати слів Ісуса і вірити, що Його наука є правильною і доброю; Його науку необхідно перевести в практику, живучи згідно з Його вказівками і згідно з Його прикладом. В іншому разі будемо схожі на того, хто будує свій дім на піску, а не на міцних кам’яних підвалинах.
3) Члени царства та його проповідники (Мт. 8-10)
а) У розповідній секції (Мт. 8-9) йдеться про десяток чуд, що їх вчинив Ісус. У цій частині Матвій показує Ісуса як добродійника людства, як того, хто прийшов не лише щоб навчити правди, а й також щоб полегшити терпіння Своєю співчутливою любов’ю, беручи на Себе наші недуги, як це вже провістив був пророк Ісая (Іс. 53:4), що його євангелист цитує в Мт. 8:17.
Так починається чин відкуплення і відновлення впалої через первородний гріх людини: кожна помилка і кожне зло, чи то фізичне, чи моральне, тягне свої корені від цього першого упадку. Людина розірвала зв’язок з Богом ще в Едемському саду, і відтоді розпочалася й тиранія зла над людськими душами, а як наслідок – і над їхніми тілами. Низка наведених у Матвія чудес виявляє Ісуса таким могутнім у ділах, яким могутнім Його виявила Нагірна проповідь на словах.
Усі Ісусові чуда є «знаками» Його місії та правдивости Його слів. Його місія сама по собі не полягала в оздоровленні недужих, які все одно рано чи пізно знову були б захворіли і врешті померли; але цими чудотворними жестами доброти і співчуття Ісус подавав знак, який засвідчував, що метою Його місії було остаточне спасіння цілої людської особи – її душі та її тіла.
б) Дидактична секція (Мт. 10) розпочинається зажуреним окликом Ісуса, що звертає увагу учнів на безмірні потреби людських душ, «як ті вівці, що не мають пастуха» (Мт. 9:35-38); тому Ісус починає готувати їх до майбутньої місії.
Подавши перелік “дванадцятьох”, Матвій описує, як Ісус передає їм Свою владу оздоровлювати недужих та звільняти біснуватих від злих духів. По цьому настає сама наука, що полягає передусім у низці практичних настанов, за якими йде одна важлива пересторога: місію апостолів будуть безперестанно супроводжувати переслідування і терпіння, подібно, як вони супроводжували місію їхнього Учителя. Апостоли дедалі краще розумітимуть це, перебуваючи з Ісусом, Котрий, звіщаючи правду й чинячи добро, зустріне на Своїй дорозі нерозуміння, ворожість, ненависть і врешті хресну смерть.
Апостоли знайдуть і відкритих, чесних людей, що не матимуть упереджень і виявлять готовність їх прийняти, але зустрінуть також багато таких, хто не прийме їхньої проповіді і відмовиться зректися своїх егоїстичних бажань.
Уся ця Ісусова проповідь звернена не лише до апостолів та до їхніх наступників чи до людей, що в особливий спосіб посвячені для якоїсь місії в Церкві – як, наприклад, монахи і монахині; вона стосується також і до кожного християнина, який має намір серйозно намагатися у своєму житті дотримуватися навчання і прикладу Ісуса. Адже такий християнин буде справжнім Ісусовим апостолом у своєму родинному, професійному, соціяльному та політичному оточенні.