Упродовж століть християни паралельно проповідували дві правди, хоча вони й видавалися їм несумісними. Чинили так, бо обидві були викладені у Святому Письмі, а отже, не підлягали сумнівові. Бог керує світом, повторювали зі спокоєм, і про це сказано в Біблії, але одночасно поважає нашу волю, не перестаючи закликати нас добре послуговуватися нею.
Сьогодні багатьом християнам теж важко прийняти цю тайну. Дехто вважає, що Бог завжди прагнув, щоб люди цілком самостійно приймали рішення щодо того, чи слухатися Його, чи ні, а отже, ніколи не керував справами цього світу й не був «Господом часу й історії», про що протягом століть співали в Церкві.
Бог так сильно любить Своїх дітей і хоче, щоб вони були вільні, що дозволяє їм облаштовувати й руйнувати світ відповідно до їхньої фантазії; готовий потайки плакати через те, що чинять дурниці та зло. Він обмежується тим, що дає людям, які хочуть Його слухати, чудові ідеї щодо того, як зробити світ трохи кращим. Через серця святих Бог хоч якоюсь мірою може впливати на світ. Провидіння Боже, як твердить Франсуа Бароне, – це «Провидіння, яке надихає».
«Провидіння само нічого не організовує, але надихає людей, зокрема, за їхнім посередництвом ефективно впливає на конкретних осіб чи ситуації. То через самарянина Бог піклується про людину, на яку напали злочинці».
Згідно з такою концепцією, Бог діє в історії світу, надсилаючи до людських сердець подув Свого Духа, щоб заохотити їх чинити відповідно до Його волі або розвіяти їхній смуток.
* *
Реформатори Церкви в XVI столітті не бачили змоги далі вірити у свободу людини, якщо Святе Письмо чітко каже, що в моральній сфері «саме Бог є в нас причиною і бажань, і дій» (див.: Флп. 2:13).
Сьогодні деякі богослови розмірковують подібним чином, сумніваючись, однак, не у свободі людини, а в діяльності Бога в історії. Вони вирішили, що Бог потужно діє в серцях людей, аби підштовхувати їх до навернення й робити чутливими до Його впливу, і саме в цій сфері Він панує. Однак водночас вони вважають, що Бог раз і назавжди вирішив не втручатися в історію світу, крім нечисленних випадків зцілення хворих.
Виразником такої позиції, а саме поглядів, прихильники яких сумніваються в істинності біблійних переказів на тему Провидіння, є Ганс Йонас[1], сучасний єврейський філософ, котрий пробує думати про Бога після Аушвіца. Насамперед він визнає, що всемогутність Бога – це поняття, глибоко закорінене в Біблії, оскільки воно разом із добротою Бога належить до Його найважливіших атрибутів.
Цей богослов запитує себе, чи міг би він відмовитися від поняття Божої всемогутности? Так, відповідає не вагаючись: «Після того, що трапилося в Аушвіці, можемо ствердити, рішучіше, ніж будь-коли раніше, що всемогутнє божество або не є повністю самою добротою, або є цілком незрозуміле (коли йдеться про керування світом, на основі подій у якому можемо за ним спостерігати). Якщо Бог, принаймні певним чином і якоюсь мірою, має бути зрозумілий (а ми мусимо дотримуватися такої думки), то Його доброта має узгоджуватися з існуванням зла, а погодити це можна лише тоді, коли приймемо, що Він не є всемогутній».
Цей автор визнає, що його думка повністю суперечить позиції біблійного Йова: «Вона покликається на всемогутність Бога Творця, а моя натомість – на Його відмову від усесильности», але «в основі обох лежить безмежна любов, бо згадану відмову було вчинено задля того, щоб ми могли існувати»[2].
Розмірковуючи таким самим чином, сьогодні деякі католицькі автори вважають, що християни мусять, зосереджено роздумуючи над смертю Христа, раз і назавжди позбутися думки про те, що Бог керує світом і є «Господом часу та історії». Саме тому багато священиків, які звершують Євхаристію, вирішили модифікувати традиційний текст літургійного благословення й промовляють його так: «Нехай вас благословить Бог, любов якого – всемогутня!» Хочуть у такий спосіб зазначити, що Бог не має абсолютної влади над перебігом історії, яку колись Йому приписували, бо від моменту створення світу усунувся від контролю над подіями.
Декому нині видається, що єдина сила, з якою Бог і далі пов’язаний та через котру діє, – це сила Його любови. І ця любов – беззастережна та не перестає діяти навіть тоді, коли її відкидають. Бог любить Своїх створінь постійно й попри все. Мабуть, думає собі: «Мої діти врешті зрозуміють, яку велику любов відчуваю до них, побачивши всі ті рани, котрих завдають мені, та те, як я їм невпинно прощаю… Любов колись здобуде вирішальну перемогу над кожною людською підлістю!»
З’являються також думки, що треба нарешті відмовитися від коментарів, які святі протягом надто тривалого часу висловлювали про такий вірш Послання апостола Павла до римлян: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (8:28). Адже ці слова начебто означають лише те, що Бог хоче допомогти нам, щоб ми з вірою реагували на всі події нашого життя, але не керує якимось таємничим чином їхнім перебігом.
[1] Ганс Йонас (1903-1993) – німецький і американський філософ-екзистенціяліст єврейського походження. – Прим. пер.
[2] H. Jonas, Le concept de Dieu après Auschwitz. Une voix juive, Paris 1994, c. 32-33 і 39-40. Ця книжка є текстом доповіді, виголошеної в Тюбінгені 1984 року.