Для мене Крим почався ще до моменту, коли ми туди переїхали. Моя мама виросла з моєю прабабусею в Узбекистані. Там народилась і я.
Прабабуся мала дуже живі спогади про Крим. Вона побачила світ у Бахчисарайському районі, у селі Голубінка, кримськотатарською село називалося Фотісала. Раніше там були великі поселення італійців, тому вважається, що тутешні кримські татари мають також і італійські риси обличчя. Більшу частину свого кримського життя моя прабабуся прожила в Севастополі – працювала на заводі. Звідти її забрали до австрійського концтабору, і з того моменту аж до нашого переїзду 1990 року вона Криму не бачила.
Бабусю забрали до концтабору під час німецької окупації Криму. Тоді разом із нею ув’язнили всіх, хто працював на заводі. Після звільнення концтабору радянськими військами 1945 року всіх кримських татар, замість того щоби звільнити, посадили в товарняки й через Бессарабію відправили до Середньої Азії – до інших кримських татар, яких із Криму депортували 1944 року. Прабабуся згадувала, як у Бессарабії до їхніх вагонів підходили турецькі консули і повідомляли, що в Криму кримських татар уже нема, і пропонували вирушити до Туреччини замість Середньої Азії. Дуже мало хто погодився на цю пропозицію, оскільки більшість хотіли возз’єднатись із родинами, яких вислали в Узбекистан. Для допомоги в пошуку родичів в Узбекистані працювала так звана татарська пошта: люди не завжди знали, куди саме депортували їхніх рідних, і писали листи своїй родині з адресою, наприклад, «у Ташкентську область». І ті листи доходили. Моя родина опинилась у Самарканді.
Я росла на бувальщинах про Крим, які мені розповідала прабабуся. Мені, п’ятирічній, прабабуся описувала море, якого я ніколи не бачила. Уперше мені довелося побачити море лише наступного року, після нашого переїзду до Криму.
Ми переїхала в Крим 1991 року, і шостий день народження в серпні я святкувала вже в Сімферополі. Тато до Криму почав їздити раніше – він готував усе до нашого переїзду. Я розуміла, що ми кудись збираємося, але не могла уявити, що більше не буде мого дитячого садочка, друзів і красивого двоповерхового будинку, в якому жили мої батьки.
Ми переїхали в Сімферопольський район, село Фонтани – це одне з місць компактного проживання кримських татар під Сімферополем. Тоді це була порожня вулиця з кількома будинками. Ми мешкали у «врємянці» з прозорою плівкою замість скла на вікнах і туалетом на вулиці. Один бік вулиці, на якій ми жили, віддали новоприбулим кримським татарам для легального будівництва, а другий бік чомусь не віддали – тому всі будинки там вважалися «самозахопленими». Нам пощастило, і наша ділянка виявилася на легальній половині, і ми ніколи не стояли на «самозахоплених» ділянках. Загалом, ми в родині вважаємо, що краще будувати там, де можна, або ж купувати собі ділянку, якщо наявної землі не вистачає. Ресурс землі – вичерпний. З іншого боку, я розумію, коли ділянки собі займали ті люди, котрі реально не мали, де жити.
Якогось особливого ставлення чи дискримінації тоді я не відчувала – навколо нас жили лише кримські татари, такі ж, як і ми. Але все змінювалося, коли ми з мамою ходили на базар. Тоді ще на ринках не було кримських татар, і тому на нас із мамою торговки дивилися скоса. Насправді серйозні конфлікти почалися, коли я пішла до школи: нас у класі було п’ятеро чи шестеро кримських татар, і нам інші діти кричали те, що чули від своїх батьків: «Навіщо ви сюди приїхали?!».
Після перших місяців це припинилося, ті випадки агресії стосовно мене як дівчинки певної національності трапилися зі мною вперше. Було дуже складно, хоча, звісно, мене ніхто не бив. Те, що я чужа, відчувалося в деталях. У школі мені не було зрозуміло, чому на Великдень є вихідний, а на наші ісламські свята – Курбан-байрам, Ураза-байрам – нема, хоча вони ніби, як підказує логіка, мали би святкуватися. У такі дні почуваєшся особливо ніяково, розумієш, що ти чужий. Також я пам’ятаю, як у школі та університеті мене боляче вражали уроки історії, на яких вивчалася козаччина та історії походів козаків і татар один проти одного. З підручників випливало, що козаки були хороші, а татари палили села, вирізали мирних мешканців, брали в полон людей і продавали їх у рабство. Можна подумати, що інша сторона цього не робила. У такі моменти я відчувала, що в класі ворог – це я, і це я всіх різала й палила села. Вважаю, підходи до викладання історії України потрібно змінити – для консолідації суспільства.
Не можу навіть уявити, що мала відчувати моя бабуся. Пам’ятаю, що невдовзі після переїзду до Криму ми з прабабусею навідали її рідне село та знайшли будинок родини. Звідти вийшла стара росіянка, яка дозволила кинути оком на старе подвір’я. Це було рідкісне везіння, бо зазвичай кримських татар не пускали навіть на поріг їхніх старих будинків. Прабабуся розпитувала про пічку в будинку, а та інша бабуся переконувала, що пічки там і не було ніколи. Пічка – важливе місце в цій історії, адже саме там прабабусина родина заховала весь сімейний скарб, тобто сережки, коштовні пояси, інші прикраси, що передавались із покоління в покоління. Не знаю, може, та жінка справді нічого не брала… Прабабуся того дня дуже сильно плакала. Потому вона часто повторювала, що Крим уже не той, яким був раніше. І дійсно, до депортації кримських татар Крим – це були виноградники, купа плодових дерев із яблуками, персиками… Кримські татари провернулися в голий Крим.
Але найбільше, як я тепер розумію, постраждали мої батьки. Вони покинули сите забезпечене життя в Узбекистані та поїхали фактично в нікуди. Після переїзду до Криму ніхто з них так і не зміг зробити кар’єри – обоє працювали, аби дати моїм сестрі, брату та мені добру освіту…
Моя мама через мою прабабусю не змогла отримати доброї спеціальності та освіти – вона за фахом кондитер, не вчилась в університеті і, звісно, кар’єри не зробила, бо бабуся була переконана, що жінці достатньо працювати в якійсь конторі секретаркою та виховувати дітей. Тож в Узбекистані мама працювала в лікарняній реєстратурі. Робота була легка, зарплати вистачало, як жартував мій тато, «на шашлик і вино з подружками». Натомість тато в Самарканді був дуже успішним: він керував бурильними установками, мав свою бригаду. У нас був великий будинок, татова зарплата становила цілий скарб – 800-900 рублів на місяць.
У нашому кримському житті в 1990-х бувало всяке. Мені до школи треба було йти через поле, що взимку перетворювалося на море бруду, а в батьків не вистачало грошей купити хороше зимове взуття. У мене були синенькі гумові чобітки, в які мама придумувала підкладати різні устілки. Пам’ятаю, тато працював на Сімферопольському склотарному заводі, і траплялися дні, коли єдиною їжею на вечерю був його заводський пайок, тобто галетне печиво й консерви з гречкою з м’ясом. А щоби моя сестра могла ходити до репетитора й вступити до медуніверситету, батьки завели корову, і мама мусила щодня її доїти та носити в місто молоко на продаж. Мама ці часи згадує зі сльозами.
Батькам було що втрачати, коли вони вирішили поїхати з Узбекистану. Мені дуже шкода, що їхнє покоління віддало все, щоби поставити дітей на ноги в Криму. Це втрачене покоління.
* * *
Усе змінилося 28 лютого 2014 року, з окупацією Криму.
День 26 лютого запам’ятався акцією під Верховною Радою республіки, коли на одній площі проходило два мітинги – мітинг проукраїнських громадян, на який вийшли, зокрема, кримські татари, та мітинг проросійськи налаштованих мешканців. Вранці 27 лютого я прочитала, що в Сімферополі захоплено адміністративні будівлі. Розібратися в ситуації було неможливо. У цей момент Севгіль Мусаєва (тоді – засновниця Hubs, тепер – головна редакторка інтернет-видання «Українська правда»), Алім Алієв (Pro.mova) і я зідзвонилися та почали діяти. Так з’явилася ініціатива «Крим-SOS». У редакції Hubs ми сіли, за п’ять хвилин намалювали логотип (зате тепер уже декілька місяців не можемо обрати оновлену його версію – все ж таки на початку 2014 року та під час Майдану рішення приймалися набагато швидше) та почали роботу.
Впряглися ми надовго. Спершу працювали як медіа – робили новини про події в Криму. Згодом настав час, коли ми вже не могли бути просто інформаційним майданчиком, адже відчували необхідність волонтерської роботи на підтримку переселенців. Наш перший допис на цю тему – заклик до українців відкрити двері своїх квартир для переселенців із Криму. Узагалі, ми почали займатися переселенцями лише тому, що жодна державна структура навесні 2014 року не взяла на себе такої відповідальності. Тепер ми працюємо в кількох напрямках одночасно, і наша робота отримала інституційну підтримку від ООН.
Якби я не вірила, що Крим знову стане українським, то цією роботою не займалася б.
КІНЕЦЬ