То не темрява нам загрожує, а більше страх перед тим, що завдяки їй ми могли б побачити у своєму серці. Те саме стосується тиші і того, що завдяки їй ми могли би в ній почути. Життя починається в темряві і тиші. Зернина кільчиться в лоні ґрунту. Дитина з’являється в лоні мами. Темрява і тиша дають притулок і в такий спосіб гарантують почуття безпеки. Темна тиха ніч і спокійний сон відновлюють сили, витрачені під час дня, і тим самим є необхідною умовою життя з погляду дня і світлости. Не лише сон виносить на денне світло те, чого за дня не хочеться бачити. Не лише мовчання чинить помітним скований крик зраненого серця.
Саме цьому досить часто намагається перешкодити наше суспільство. Воно засипає нас образами ззовні. Штучним технічним світлом перешкоджає настанню ночі. Крик серця замовкає, приглушений збудливими голосними ритмами з репродукторів і навушників. Порушена ніч є смертю любови і надії. Порушена ніч призводить до втрати людського виміру і повної втрати опори.
Якщо ми не хочемо повністю втратити орієнтацію у своєму високо технізованому світі, нам обов’язково необхідна буде охорона темряви і тиші наших ночей. Це було би спасенне і корисне завдання християн, а отже, людей, яких тихими ночами щось об’єднує зі святими. Для цього не конче винаходити освітлювальну чи звукову техніку. Справжнє світло свічок чи смолоскипів, вогнища чи вогню в каміні зворушує серце і народжує в нашій душі почуття безпеки, близькости і приналежности. Це тиша навколо або спів ведуть до тиші всередині людини і до її і внутрішнього спокою. Уночі душа є вразливішою, бо має кращий захист.
Досвід і зустрічі вкінці простору і часу
У власному житті мені часто доводилося дуже виразно спостерігати, як граничний екзистенціяльний досвід може впливати на чиєсь життя.
Так було, наприклад, колись, дванадцять років тому, коли я мав критичну фазу запалення легень. «Біля цих дверей проходиш тільки завдяки молитві інших», – таким був коментар до мого марення в гарячці. Я з розгону з’їжджав на санках із гірки. Що вищою була температура мого тіла, то швидше я мчав. На певній відстані спуску був поворот, а всередині повороту – двері, з яких виходило тепле світло. Внутрішньо я цілком розумів, що вони означають мою смерть. Однак я не відчував небезпеки. Незважаючи на гострий біль, я був спокійний і щасливий. Може, це спричинила єдина молитва, яку я ще міг промовляти: «Господи, Ісусе Христе, змилуйся наді мною». Не знаю.
Образ дверей був пов’язаний із моїм певним попереднім досвідом. Колись я стояв у лікарні над смертним ложем своєї названої бабусі, дуже життєздатної і енергійної вісімдесятилітньої жінки, з якою я познайомився під час праці над докторською дисертацією. Моя ліва долоня лежала на плечі жінки, яка ледве дихала. Правою долонею я торкнувся її голови і чола, і дав благословення в останню дорогу. Раптом на всьому її тілі шкіра стала гусячою. Це мене пройняло струмом. Я «побачив» відчинені двері посередині якогось краєвиду. Моя названа бабуся власне збиралася крізь них пройти. Ще раз відвернулася і помахала мені на прощання. Цей образ пропалив тавро в моїй душі. Завдяки цьому образу моя душа залишається чуйною, однак насамперед вдячною за життя – однаковою мірою за прожите і за те, що ще доведеться прожити.
Той, кого торкнулося небо
Також із вдячністю пригадую обійми одного брата похилого віку, який незадовго до своєї смерти, лежачи на ліжку, легким порухом долоні попросив, щоб я нахилився до нього. Я думав, що він хоче мені щось сказати, тому приклав своє вухо до його вуст. Тоді він обійняв мою голову і дуже сердечно та делікатно притиснув мою щоку до свого обличчя. Так, саме так, лагідно. «Дозволь, Джонатане, смерті прийти до себе!» – блискавично промайнуло в моїй голові. Протягом усього дня я почувався так, наче мене торкнулося небо.
Подальшими роками зустрічі з помираючими насамперед навчили мене, що між небом і землею існує щось більше, ніж те, що ми можемо осягнути і пояснити за допомогою розуму. Життя розвивається та завжди відбувається на краю простору і часу. Неосяжна, але надзвичайно ефективна любов зростає, та завжди відбувається поза часом і простором. Хто живе, люблячи, той, помираючи, також входить у любов. Любляча людина не вираховує час смерти, оскільки вона враховує її в своїх життєвих розрахунках. Для такої людини смерть – це двері в нове життя. Прагнення самому зростати в любові для мене є висновком, який я зробив завдяки правилам святого Венедикта. Тут має значення не тривалість життя, а інтенсивність любови, яка може ефективно діяти в нас.