Тепер я мушу пояснити, чому вважаю це розрізнення необхідним для будь-якого розгляду наших типів любови. Слова св. Івана про те, що „Бог є любов“, дуже довгий час перегукуються в моїй свідомості з реплікою сучасного поета Дені де Ружмона[1], що „любов перестає бути демоном лише тоді, коли вона перестає бути богом“. Її, звичайно, можна перефразувати: „починає бути демоном, як тільки стає богом“. Цей баланс видається мені необхідною гарантією. Якщо ми його зігноруємо, правда про те, що Бог – це любов, може підступно зродити твердження, що любов – це Бог.
Гадаю, що всі, хто над цим задумувався, зрозуміють, що мав на увазі Дені де Ружмон. Кожна людська любов у найвищому вияві має тенденцію вимагати для себе божественної влади. Її голос схильний звучати, як воля Самого Бога. Вона ладна на все, вона вимагає від нас повної віддачі, вона намагається заглушити всі інші твердження та підказує, що кожна дія, вчинена щиро „заради любови“, є законною і навіть похвальною. Те, що еротична любов і любов до вітчизни можуть спробувати „стати богами“ – загальновизнаний факт. Але те саме може зробити сімейна прив’язаність. Те саме, якимось іншим способом, може спіткати і дружбу. Не буду далі розвивати цю тему, бо ми ще не раз повернемося до неї в подальших розділах.
Зазначу, що всі природні типи любови висувають це богохульне твердження не лише тоді, коли є у своєму найгіршому природному стані, але й тоді, коли перебувають у найкращому; коли, як казали наші діди, вони є „чистими“ чи „благородними“. Це стає особливо очевидним в еротичній сфері. Вірна та істинно жертовна закоханість буде говорити до нас голосом, подібним до Божого. Суто тваринна чи фривольна хтивість не буде. Вона буде шкодити своїй жертві багатьма різними способами, але по-іншому; людина може грати на цих почуттях, але вона не може схилятися перед ними, так само, як не може схилятися перед сверблячкою той, хто чухається. Коли нерозумна мати потурає в примхах своїй розпещеній дитині, її живій ляльці (а насправді собі), таке тимчасове потурання має менше шансів „стати богом“, ніж глибока, всепоглинальна відданість жінки, яка буквально „живе для свого сина“. І я схильний думати, що любов до батьківщини, розпалена пивом і духовим оркестром, не приведе людину до великого зла (чи великого добра) задля її блага. Про неї, напевно, цілковито забудуть, замовивши ще одну гальбу і приєднавшись до загального горлання.
Цього, звичайно, і варто чекати. Наша любов не претендує на божественність, поки в ній немає реальної подібности до Бога, Самої Любови. Не робімо тут помилки. Наші Любові-дарунки є справді Богоподібними. І серед них найбільше Богоподібними є ті, які найбільш безмежні й невтомні у своєму даруванні. Все, що говорять про них поети, – правда. Їхня радість, їхня енергія, їхня терпеливість, їхня готовність прощати, їхнє прагнення добра для коханої особи – все це реальний і дуже привабливий образ Божественного життя. Ми правильно робимо, коли дякуємо Богові, що „Він дав людям таку владу“. Можна сказати абсолютно правдиво і чітко, що той, хто сильно любить, є „близько“ до Бога. Але це, звичайно, „близькість через подібність“. Сама по собі вона не викличе „близькости підходу“. Подібність нам дається. Вона не обов’язково пов’язана з тим повільним і болісним наближенням, яке мусить бути нашим власним (хоча в жодному разі не позбавленим допомоги) завданням. Тим часом, подібність – це сяйво. Тому ми можемо помилково прийняти Подібність за Тотожність. Можемо наділити нашу людську любов беззастережною вірністю, якою ми зобов’язані тільки Богові. Тоді вона стає богом: тоді вона стає демоном. Тоді вона знищить нас, а також знищить себе саму. Бо природна любов, якій дозволяють стати богом, перестає бути любов’ю. Її продовжують так називати, але вона, по суті, може перетворитися на складні форми ненависти.
Наша Любов-потреба може бути жадібною і вимогливою, але вона не претендує на статус бога. Вона перебуває не настільки близько (за подібністю) до Бога, щоби прагнути цього.
Зі всього сказаного дотепер випливає, що ми не повинні ставати на бік ні тих, що “ідолізують” людську любов, ні тих, що „викривають“ її. Ідолізація як еротичної любови, так і „родинної прив’язаности“ була великою помилкою літератури дев’ятнадцятого століття. Для Бравнінга, Кінгслі та Патмора закохані інколи – як святі; як правило, ці прозаїки протиставляють „Світові“ не Боже Царство, а дім. Ми живемо в час несприйняття таких поглядів. Викривачі накладають тавро сентиментальної балаканини на велику частину того, що говорили їхні батьки на прославу любови. Вони постійно виривають з коренем і виставляють на показ брудне коріння наших природних типів любови. Але гадаю, нам не варто слухати ані „премудрих, ні предурних титанів“. Найвище не тримається без найнижчого. Рослина мусить внизу мати коріння, а вгорі – сонячне світло, і коріння мусить бути брудним. Більшість бруду – це чиста земля, якщо тільки залишити її на городі, а не струшувати над бібліотечним столом. Людські типи любови можуть бути прекрасним образом Божественної любови. Не менше, але й не більше – близькістю через подібність, яка в одному випадку може допомогти, а в іншому – зашкодити близькості підходу. Деколи, цілком можливо, вони не стосуються її жодним чином.
[1] Denis de Rougemont (1906-1985) – швейцарський письменник, філософ, культуролог, один із творців ідеї культурного федералізму в Європі.