Тита 1:10-16 – Проблеми на Криті

«Багато бо є неслухняних, марнословців, зводників, особливо ж з обрізаних, їм треба уста затуляти: вони цілі доми баламутять, навчаючи, чого не належить, для зиску брудного. Сказав один з них, їхній власний пророк: Крітяни завжди брехливі, люті звірі, черевані ліниві!… Це свідоцтво правдиве. Ради цієї причини докоряй їм суворо, щоб у вірі здорові були, і на юдейські байки не вважали, ані на накази людей, що від правди відвертаються. Для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але занечистилися і розум їхній, і сумління. Вони твердять, немов знають Бога, але відкидаються вчинками, бувши бридкі й неслухняні, і до всякого доброго діла нездатні.»

Є відома загадка, яку люблять молоді філософи. Уявіть листівку, чисту з обох боків за винятком одного речення на кожному боці.

На боці, який ви розглядаєте, сказано: «Твердження з іншого боку цієї листівки вірне». Заінтригований, ви її перевертаєте. На зворотному боці сказано: «Твердження на другому боці цієї листівки хибне». Ви знову повільно перевертаєте її і починаєте розуміти. Якщо ви рішучі, або терплячі, або, можливо, лише уперті, ви можете простояти так у пошуках розгадки ще багато часу.

Іншу версію тієї ж самої загадки можна знайти в цьому уривку, і вона стала відома як «парадокс брехуна – крітянина». Павло, звичайно, вважав це жартом. (Це має підготувати нас до того, що він, ймовірно, пише частково з іронією, принаймні, у цьому уривку. У цьому полягає один з труднощів читання древніх текстів, як, втім, і деяких сучасних; на щось, що автор хотів, щоб зрозуміли як жартування, можна в цьому місці розцінити як на щось грубе і категоричне.) Він цитує висловлювання: «Крітяни завжди брехливі» – і потім Павло каже, що це свідоцтво вірне! Ми перевертаємо листівку і знаходимо… що Павло беззлобно сміється, але знаходить спосіб попередити Тита, що йому необхідно бути здоровим у судженнях, щоб бути готовим працювати з крітянами. Павло залишив його там, доручивши зробити наступне (1:5) – наставити жителів Крита і постаратися хоч в якійсь мірі позитивно вплинути на їх відому, або, можливо, ми маємо сказати, сумнозвісну національну особливість.

Але головне, що Павла хвилює в цьому параграфі: більшість крітян, схоже, підпали під вплив з якогось різновиду юдаїзму. Його посилання у вірші 10 на «обрізаних» нагадує нам про Гал. 2:10, де апостол використовує ту ж саму фразу для групи юдеохристиян, які наполягали, що навернені язичники мають бути обрізані, щоб стала явно їх покора Закону Мойсеєвому. Павло повністю розібрався з цією проблемою в Посланні до Галатів, але інші частини церкви все ще стикалися з нею знову і знову. Тут він не наводить богословських аргументів, чому не треба вимагати обрізуватися, але замість цього дає загальну характеристику юдейських приписів, які згадані учителі намагалися нав’язати новонаверненим.

Спершу Павло попереджає, що такі люди (він називає їх тими, «хто непокоїть» у Посланні до Галатів) можуть діяти дуже руйнівно. Щойно ви вводите ідею, що є «правляча еліта» християн, які, також стаючи юдеями, увійшли до нового, особливого кола, з якого виключені прості необрізані вірні в Ісуса, – можете уявити, до чого це, ймовірно, призведе у домах і сім’ях, які прийняли віру. Замість єдності і однодумності буде розподіл, підозра і суперництво. До того ж подібне вже було в Галатії, і Павло не хотів, щоб це повторилося на Криті або десь ще. Він також припускає, що люди, які намагалися учити юдейському Закону неофітів, сподівалися з цього отримати гроші. Так робило більшість мандруючих учителів у стародавньому світі: пропонувалося нове, особливе посвячення в культ або вчення, яке супроводжувалося настановами про таємниці, ритуали і т. п., а учителі вимагали плату за свої послуги.

Тоді, повторивши жарт про брехунів-крітян, Павло переконує Тита допомогти людям зрозуміти, піклуючись про них, що істина, і Істина з великої букви – тільки вона гідна їх уваги. Хибні вчителі, які можуть слідувати за ним, будуть, ймовірно, намагатися учити неофітів єврейським історіям про героїв минулого, по-різному інтерпретуючи біблійні оповідання про патріархів і пророків. У нас є цілі твори від цього періоду юдаїзму, які намагалися витягнути уроки для свого часу, розвиваючи біблійні оповідання в апокаліптичні видіння, драматичні історії, довгі діалоги і так далі. Знову і знову вони призначалися, щоб переконати людей, що вони повинні виконувати юдейський Закон – не лише десять заповідей (що і сам Павло вважав необхідним у різних місцях своїх послань), але тих його частин, які були непереборною перешкодою для спілкування євреїв і язичників. Павло відхиляє усе подібне. Це, каже він у вірші 14, просто набір людських байок, які суперечать істині (мабуть, Павло має на увазі тут під істиною – Благу звістку, як у Гал. 2:5 і 2:14).

Зокрема, такі учителі підкреслювали, що є щось (особливо якась їжа) що було ритуально нечистим, і це треба повністю відкинути. Шлях пізнання істинного Бога, учили вони, – утримуватися від усього нечистого і постити згідно із законом. Павло це суворо відхиляє, посилаючись, як він робить тут, на вчення самого Ісуса, представлене в уривках на кшталт Мр. 7. Істинна чистота не в тому, чи торкаєтеся ви до цього або не торкаєтеся до того. Істинна чистота (в. 15) у тому, що людина прагне до оновлення свого розуму і вдосконалення своєї совісті, а не в тому, що розрізняє ритуально чисте м’ясо від нечистого. «Для чистих все чисте»; це висловлювання увійшло до вжитку як свого роду прислів’я. Це, звичайно, не означає, що можна робити усе; є багато того, що дійсно чисті люди за всяку ціну не захочуть робити (пригноблення слабких, шахрайство, насильство, розпуста і так далі). Але біда в тому, що якщо люди самі не чисті, тоді усе, чого вони торкаються, стане нечистим, проте саме по собі воно залишається чистим. Вони можуть дотримувати які завгодно правила, але це не буде принципово ніяк на них впливати. Їх розум і совість залишаться нечистими – іншими словами, виключеними з числа істинно обраних, тобто – тих, хто пізнав Бога. Ті, хто дотримує усі закони чистоти, цілком можуть стверджувати, що вони тому «знають Бога», але фактично вони заперечують істинного Бога кожним своїм зітханням.

Тит не повинен йти на компроміс з такими людьми. Він не повинен пом’якшувати твердий курс Павла. Вчення на кшталт цього має бути повністю знехтуване, і тих, хто його дотримує і поширює, ніяк не можна залучати до побудови громади. Суворі слова для суворої реальності. Потрібна сміливість, щоб усе це застосувати. У Тита є приклад самого Павла, якщо він хоче згадати, як це виглядає на практиці.

Попередній запис

Тита 1:5-9 – Призначення пресвітерів

Наступний запис

Тита 2:1-10 – Розпорядження для різних груп вірних