Той, що любить сум’яття

Усі справи, про які ми вели мову, пов’язані з людськими, антропологічними чи психологічними, аспектами буття. Усе це дуже важливо, однак, якщо йдеться про богословський вимір, то сум’яття, у точному значенні цього слова, передусім стосується спокуси, починаючи від того моменту, коли диявол намагається переплутати добро зі злом. Зауважмо, що він завжди показує нам зло в машкарі добра. Ніколи не заохочує нас до зла, а завжди показує зло, замаскованим під добро, перемішує добро зі злом.

У своєму духовному житті прагнемо визволитися від сум’яття. Тож святий Петро каже нам: «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1Пет. 5:8). Звернімо увагу на те, що вже сама поява спокуси зроджує в нашому серці неспокій. Навіть якщо не піддаємося їй, вона залишається в нас як своєрідний різновид остраху, тривоги. Дія спокуси, власне, у тому й полягає, аби занурити нас у сум’яття, у певний хаос. Це завжди відбувається однаково. Спочатку диявол руйнує наші стосунки з Богом, щоб відірвати нас від Нього. Відтак ми стаємо менш опірними до спокуси й легко піддаємося на різні його шахрайства. Сама поява спокуси, а особливо започаткування з нею будь-якого діялогу, породжує в нас неспокій, якийсь внутрішній смуток, бо диявол – це хаос. Він, відриваючись від Бога, від Джерела Життя, прямує до небуття, зрештою, носить це небуття в собі. І кожен контакт, кожна розмова з ним за посередництвом спокуси призводить до того, що якась частинка цього хаосу, цього розпачу й безглуздя залишається в нас.

Ми беремо участь у духовній боротьбі. Святий Павло багато писав про це. Кожна людина – це поле битви, в якій диявол намагається перемогти. Побоювання, що можемо програти, породжує в нас неспокій. Сумнівів такого типу відчуваємо чимало. Боїмося своєї невірности. Стараємося, щось вирішуємо, робимо, але хто знає, можливо, всі наші зусилля вже наперед приречені на поразку? Таке фаталістичне мислення – це також спокуса. Це страх воїна. Паніка. Ми перебуваємо на полі битви й раптом відчуваємо, як у наше серце прослизає побоювання, що програємо. Це найнебезпечніше сум’яття. Бо якщо боїмося якоїсь людини і цей страх підштовхує нас до нерозумних учинків, то все-таки завжди знаємо, що можемо спробувати досягти успіху з кимось іншим. Натомість якщо почуваємося повністю переможеними в боротьбі зі спокусою, якщо вкотре падаємо, то думаємо: «Ну, це, мабуть, якесь прокляття, програю цю боротьбу за своє життя». Думати так дуже небезпечно. На війні ворог завжди намагається залякати противника. Це один з елементів його стратегії, а також правда про наше життя. Беремо участь у змаганні, під час якого диявол постійно намагатиметься залякати нас, посіяти в нашій душі паніку. Казатиме: «Ти програв, ти – безнадійний грішник. Правду кажучи, твій Провідник не хоче тебе й на очі бачити, бо ти дезертирував». Диявол використовує найрізноманітніші типи таких закидів і звинувачень, бо є звинувачувачем і дуже любить заганяти нас у глухий кут – у таке становище, в якому ми почувались би малими й розчавленими, а отже, слабкими духом і не здатними до боротьби.

Попередній запис

Прояснити сум'яття

Наступний запис

Чування – тверезість – перемога