І. КНИГА МУДРОСТИ
Від часу перших переселень до Месопотамії в багатьох країнах Сходу утворилися юдейські громади. Тільки менша частина вигнанців повернулася до Єрусалима після падіння Вавилона. Отож, уже в VI ст. Старозавітна Церква розділилася на дві громади: метрополію (у Палестині) та діяспору, тобто «розсіяння» (головно в Сирії, Єгипті й Месопотамії). У діяспорі релігійне життя не припинялося, а навпаки, інтенсивно розвивалося. Згодом завдяки цьому християнство, яке виникло в метрополії, здобуло перші опорні пункти серед діяспори. Цю двоєдиність добре видно на прикладі двох верховних апостолів Петра й Павла. Перший був корінним жителем Палестини, а другий, «апостол поган», – сином розсіяння, римським громадянином, який почав проповідувати серед юдеїв діяспори.
Найбільшою серед позапалестинських громад була колонія юдеїв в Олександрії. У цьому місті зустрілися культури Сходу й Заходу, і олександрійські євреї, ознайомившись із античною філософією, засвоїли частину її ідей та використали їх у своєму богослов’ї. Одним із блискучих творів юдео-олександрійської думки стала Книга Мудрости, написана в середині І ст. до Р. X. Її автор вирішив залишитися невідомим, сховавшись, як це часто робили єврейські мудреці, за іменем Соломона. Блаженний Єронім не припускає можливості того, що автором книги був Соломон. «Книги Соломонової Мудрости, – пише він, – немає у євреїв[1], та й сам її виклад притаманний грецькій красномовності».
Віра у воскресення мертвих, яку засвоїла тоді більшість вірних старозавітної релігії, набуває в Книзі Мудрости форми вчення про безсмертя душі – ідеї, яка належить єгипетській релігії та грецькій філософії. Ба більше, у Книзі Мудрости тіло описано як важкий тягар для безсмертної душі. Це відгомін учення Платона й Піфагора. Та все-таки основний дух книги – суто біблійний, і тому її долучили до Святого Письма (до неканонічних книг). Оригінальна мова Книги Мудрости – грецька; написано її віршами.
1) Справжня Мудрість, що веде до Бога (Муд. 1)
2) Божевільні слова тих, хто відкидає безсмертя й відплату (Муд. 2:1-20)
3) Непорушність безсмертя й відплати (Муд. 2:21-5:23)
4) Закони Мудрости вищі від земних законів і волі царів (Муд. 6)
5) Слово премудрого царя (Муд. 7-9)
6) Мудрість – сила Божа, яка проявляється в історії спасення (Муд. 10-19)
ІІ. НА МЕЖІ ДВОХ ЗАПОВІТІВ
Книга Мудрости хронологічно передує Новому Заповітові. Вона, як і Псалтир, підводить підсумок багатовіковій історії одкровення. У ній Мудрість – це вже Іпостась Божа, особистісне Начало, яке здійснює свої задуми у світі. Вона відкриває істину обранцям, які проповідують її старозавітній Церкві. У Книзі Мудрости ми знаходимо філософсько-богословське тлумачення месіянства.
В Юдеї напередодні пришестя Христа очікування Месії досягло неймовірного напруження. Євангеліє розповідає про людей, які постійно перебували біля храму, готуючись щодня зустріти Того, хто надходить (див. Лк. 2:25,36-38). Ті, хто «очікував утіхи Ізраїля», були непоодинокими. Про це свідчать Йосип Флавій і апокрифічні писання. Єссеї з Кумранської спільноти збирали, переписували й тлумачили книги Старого Заповіту, бо знаходили в них інформацію, яка свідчила, що спасення вже близько. У «Заповіті 12 патріярхів», який з’явився в колах, близьких до єссеїв, ми читаємо: «І тоді настановить Господь Священика нового, якому всі слова Господні будуть відкриті, і він упродовж багатьох днів вершитиме суд Істини на землі. І зійде зоря його на небі, як зірниця, сяючи світлом знання, як сонячний день, і він звеличиться у всесвіті. Цей засяє, як сонце на землі, і прожене всяку темряву з піднебесної, і буде мир на всій землі. Небеса затріумфують у дні його, і земля возрадується, і хмари звеселяться, і пізнання Господа розіллється землею, як морська вода, і ангели Слави лику Господнього звеселяться ним. Небеса розкриються, і з храму Слави зійде на нього посвячення разом із батьківським голосом, як від Авраама до Ісака. І Слава Всевишнього буде возглаголена про нього, і дух розуму та посвячення спочине на ньому водою. Бо він сам дасть велич Господню синам своїм в істині до віку… І за часів його священства народи втішатимуться повнотою знання на землі та просвітяться через благодать Господню» (Левій 18:1-9).
Так в очікуванні Спасителя творилися узи, що поєднали два Заповіти.
Біблія розповідає про Месію, і тому вона – книга надії. Серед усіх випробувань не згасла віра в Боже звершення. Про нього йшлося в обітниці Авраамові, про нього сповіщало пророцтво Натана; прийдешнє Богоявлення окриляло пророків. Месіянство, яке вперше чітко сформулював Ісая, зміцнювало надію навіть тоді, коли всі зовнішні обставини були проти неї. Проходячи крізь спокуси, люди позбувалися земних утопій, з кожним століттям зростало пристрасне очікування.
І нарешті настало «сповнення часів»: від імени всіх вірних прозвучали слова, які промовила Пречиста Діва: «Я ж Господня раба…» Для неї Благовіщення було здійсненням давньої обітниці. Цим почуттям пронизане її радісне славослів’я: «Пригорнув Він Ізраїля, Свого слугу, щоб милість згадати, як прорік був Він нашим отцям, Аврааму й насінню його аж повіки!» (Лк. 1:54-55).
Здійснилося слово провидців Старого Заповіту. Сущий об’явився посеред людей. Та прийшов Він не серед блискавок, як на Сінаї, не у вогненному ковчезі, як у видінні Єзекіїля, не в приголомшливому для людини блиску неприступної Слави. Він став людиною; Він був, як і кожен із нас, безпомічним Немовлям, яке прийняв на свої руки старець Семен. І про Нього цей праведник Старого Заповіту сказав пророчі слова: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!» (Лк. 2:29-32).
[1] Тобто у єврейській Біблії