Тепер скажімо декілька слів про поклики любити та їхній можливий різний зміст.
Коли книжники питають Ісуса, котра найбільша заповідь, Він відповідає: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Мт. 22:37-40).
Ці слова Господа показують, що любов повинна розгортатися у двох невіддільних вимірах: любов до Бога і любов до ближнього. Однак у цьому тексті непомітно згадується инший аспект любови – любов до самого себе: «Люби свого ближнього, як самого себе». Любов до себе є доброю і необхідною, вона не є егоїзмом того, хто повертає усе до свого «я», вона є благодаттю жити в мирі зі самим собою, погодитися бути тим, ким ти є, зі своїми дарами й обмеженнями.
Три згадані тут напрями любови (любов до Бога, любов до ближнього, любов до себе) покликані зростати разом, вони взаємно підтримуються у своєму зростанні. Якщо одного з них бракує або ж він занедбаний, то два инші страждають від цього і є неплідними у своєму розгортанні. Ці три віхи любови є немовби трьома ніжками табуретки, яка не може втримати рівновагу, якщо однієї з них бракує. Кожен із цих трьох аспектів любови опирається на два инші. Не потрібно бути великим математиком, щоб зрозуміти, що між трьома об’єктами існує шість можливих зв’язків. Ми розглянемо кожен із них, подаючи деякі міркування:
1 Любов до ближнього спирається на любов до Бога: без сили, яку ми знаходимо у вірі в Бога, нам буде важко практикувати терпеливість, прощення, милосердя. Наша здатність любити скоро вичерпується, якщо вона постійно не оновлюється в тому, хто є її Джерелом, через молитву і таїнства. Любов часто згасає через зневіру чи відчай, і лише повна віра в Бога дає необхідну сміливість, щоб продовжувати любити.
2 Любов до ближнього також спирається на любов до себе: якщо я ненавиджу себе, якщо я не приймаю себе таким, яким я є, то це обов’язково виллється в злобу та конфлікти з иншими. Багато конфліктів, які виникають у нас з иншими, є проекцією конфліктів, які виникають у нас із самими собою. Я не терплю вбогости иншого, бо не приймаю своєї власної вбогости. Якщо я не примирений зі своїм минулим, своєю особистістю, якщо я не хочу бути тим, ким я є, то я, у той чи инший спосіб, змушу «заплатити» за це инших, роблячи їх відповідальними за своє погане самопочуття, бо я не перебуваю в мирі зі самим собою…
3 Любов до Бога потребує любови до ближнього: якщо я закриваю своє серце для инших, якщо я замикаюся у вузьких судженнях, звинуваченнях, злобі, я ніколи глибоко не досвідчу ніжности й доброти Бога і не зростатиму в любові до Нього. «Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам», – каже Євангеліє (Лк. 6:38). Відмовитися любити ближнього означає неминуче закрити себе для Бога. Відмова простити, наприклад, може зробити цілковито неплідним духовне життя.
4 Любов до себе також спирається на любов до ближнього. Той, хто закриває себе для любови до инших, позбавляє себе гарної нагоди любити, розвинути таким чином те, що є найкращого в ньому, а отже, зростати у вірі в себе. Він також втрачає багато благодатей примирення зі самим собою, які часто даються через посередництво инших. Неодноразово в житті я досвідчував, що як тільки ми стаємо невблаганними і суворими до иншого, то, рано чи пізно, платимо за це досвідом, який виявляє нам нашу власну вбогість. І навпаки, часто забуваючи самих себе, щоб любити иншого, ми знаходимо самих себе. Говорячи про Різдвяну благодать, про яку йшлося вище, свята Тереза від Дитятка Ісуса свідчить: «Я відчула любов, яка увійшла в серце, потребу забути саму себе, щоб зробити приємність иншим, і відтоді я щаслива!»[1]
5 Любов до Бога також потребує любови до себе: якщо я не приймаю себе таким, яким я є, якщо я зневажаю себе самого, тоді я не визнаю любови, яку Бог має до мене, і закриваюся. Любов, яку мені несе Бог, не звертається до ідеальної істоти, до того, ким я «повинен бути», чи того, ким «я хотів би бути». Вона звертається до мене такого, яким я є. Отже, я можу вповні прийняти цю любов, лише приймаючи самого себе. Часто трапляється так, що люди закриваються для любови Бога та дії Його благодаті тому, що з різних причин (гордість, надмірне прагнення до досконалости, страх бути нелюбленим…) не приймають своєї обмежености та своїх слабкостей.
6 Нарешті, любов до себе будується за підтримки любови до Бога: той, хто закривається для Бога, рано чи пізно, почне ненавидіти самого себе, бо він не відкриє ніжности Отця, Його доброго погляду, не зробить відкриття, яке є найпевнішим шляхом до прийняття себе таким, яким ти є, зі своїми недоліками й обмеженнями. Відкидання Бога призводить до ненависти до себе.
Я думаю, що це абсолютний закон, якого не уникнути, і вважаю, що еволюція нашої культури за кілька останніх століть є ілюстрацією цього. Сучасній людині надзвичайно важко любити себе. Велика кількість праць із психології про особистий розвиток і набуття поваги до себе є красномовною ознакою цього. Надрукуйте «самоповага» в Google (пошукова система в Інтернеті) і побачите кількість результатів: 1.400.000 сторінок лише французькою мовою! Там можна знайти як найкраще, так і найгірше. Я аж ніяк не за повернення до середньовічного християнства, але я переконаний, що людині XIII століття ніколи не було так проблематично любити саму себе. Вона була переконана, що є створінням Божим, грішним, звичайно ж, однак гідним любови й відкуплення. Вона була здатна робити великі помилки, але вірила в можливе відкуплення. У XVIII та XIX століттях Бога відкинули, помилково думаючи, що тим самим усунуть вину і що людина нарешті стане вільною і щасливою. Люди забули одну річ: без Бога людина сама мусить нести тягар своїх бід, своєї вбогости та своїх помилок. Якщо Бога немає, то немає також прощення та милосердя. Сьогодні кожен приречений бути успішним у житті без можливого помилування в разі поразки. Людина не може відпустити собі гріхів, якими б не були її спроби в цьому напрямі: навіть із цілою армією психологів, які б допомагали зняти з себе почуття вини. Самоповага потребує підґрунтя: впевнености, що як би не склалися обставини, я є люблений і можу любити. І лише Бог може абсолютно гарантувати цю впевненість.
Міцне ядро нашої особистости, основа внутрішньої безпеки, якої ми всі потребуємо, полягає в цій подвійній впевненості: впевненості бути любленим і впевненості могти любити. Обидві є необхідними: з одного боку, знати, що тебе люблять беззастережно, що звільняє від тривоги постійного запитування себе, чи ти є любленим, чи ні, чи ти є на належному рівні, чи ні тощо. Але цього не достатньо. З иншого боку, потрібно знати, що ти здатний на любов, на дар себе, на безкорисливість. Це необхідно, щоб зрозуміти ціну і цінність нашого життя. Щоб існувати вільно та щасливо, ми потребуємо не лише бути любленими, але й любити, відповідати взаємністю, приносити плоди, давати життя. Лише Бог може гарантувати нам цю подвійну впевненість: лише Він любить нас беззастережною любов’ю і лише Він дає нам упевненість, що, незважаючи на нашу обмеженість, Його благодать може розвинути в наших серцях справжню здатність любити, відкритість приймати та щедрість, щоб віддавати себе.
Ось, отже, деякі зв’язки, які можна виявити між трьома напрямами любови. Любов до Бога, до ближнього і до самого себе розвиваються одночасно. На кожному етапі нашого життя необхідно розрізнити, яка з «ніжок табуретки» найбільше потребує уваги, щоб стати сильнішою і дозволити розгорнутися двом иншим.
Иноді ми можемо бути головно покликані зміцнити любов до Бога, для чого необхідно більше молитися, більше вірити в Бога, бути відкритими до Його волі, слухати Його слово. Иноді нагальністю ставатиме любов до ближнього: терпіння (яке, за словами Катерини Сієнської, є «серцевиною любови»), той чи инший акт прощення, великодушність у служінні, відкритість до вбогих тощо. А инколи (це трапляється з кожним із нас на тому чи иншому етапі нашого життя) пріоритетом буде любов до себе, що означає прийняти свою немічність та слабкість, прийняти себе такими, якими ми є, перестати сердитися на самих себе чи обвинувачувати себе…
Отож, треба бути уважними до покликів Святого Духа й розрізняти ці пріоритети залежно від етапу нашого поступування. Якщо ми відповімо на поклик Бога посилити ту чи иншу вісь любови, то таким чином оновимо инші.
[1] Sainte Thérèse de Lisieux, Œuvres complètes, (Повна збірка творів), Cerf, с. 143.