Треба, щоб ми знали, що є люди, які повністю віддали своє життя. Доказом того, що це не через відчуття вини, є записи, які нам залишив Жак Феш. З них видно, що він простив тих, хто виніс йому вирок. Не те, щоб він вважав себе невинним, однак він розумів, що у всякому разі є невідповідність між його виною й покаранням. Від нього вимагалося віддати своє життя, погодитися жити кілька місяців засудженим до страти в очікуванні ночі виконання вироку. Тут – жахливе випробування, несумірне з його виною – раптовим убивством людини без попереднього задуму. То жахливо – мусити день за днем отак наближатися до невідворотної смерти.
Жак Феш добре відчував, що Ісус вимагав від нього чогось значно більшого за покутування вчиненого злочину. Від нього вимагалося набагато більше – віддати своє життя. І не лише віддати життя, бо тоді треба було забрати в нього життя в ту мить, коли убив він, у перестрілці з поліцією. Та то була зовсім інша річ – оця невблаганна хода до смерти. Коли здалека бачиш її і мусиш прийняти. І це вимагало від нього прощення.
Він знав, що те, що з ним сталося, було правосуддям. Як каже добрий розбійник, розіп’ятий поруч із Христом: «Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив» (Лк. 23:41). Він не заперечував, що засуджений справедливо. Однак людське правосуддя вимагало від нього набагато більше, аніж ціна крови, – свобідної жертви свого життя. Жак Феш офірував[1] своє життя, як може зробити хворий, як змогла зробити мати, про яку йшлося вище; він, засуджений до страти за вбивство, не вважав себе негідним офірувати своє життя в прощенні.
Найгірші вбивці, найгірші негідники, найбільші грішники можуть, офіруючи свої страждання, віддаючи своє життя, піти значно далі, ніж лише покута своїх провин. Вони можуть буквально стати святими, і найкращий тому приклад – добрий розбійник, який перший увійшов у рай разом з Ісусом. Жак Феш безперестанку мав у голові образ і приклад доброго розбійника, першого святого, першого, якого канонізувала не Церква, а сам Христос, єдиного, про якого достеменно відомо з вуст самого Христа, що він перший увійшов у рай. Бо він увійшов туди разом із Христом у мить своєї смерти, раніше від усіх праведників Старого Заповіту, за якими Христос піде в пекло у Святу суботу.
Надзвичайний привілей: у таїні хвороби чи страждання Бог закликає нас не лише до покути своєї вини, а й до набагато більшого – увійти в таїну прощення, надкомпенсації, де людина щаслива давати іншим, давати з лихвою, давати понад те, що може вимагати від неї справедливість. Ми завжди будемо обурені таїною страждання, поки залишатимемося в індивідуалістській перспективі і намагатимемося зважувати на точній вазі, що ми заборгували. Досконала справедливість не в цьому світі. Звичайно, існує обов’язок справедливости в стосунках між людьми і треба прагнути до якнайбільшої справедливости. Та остання справедливість, таїна відплати, належить потойбіччю. Це притча про святого Лазаря і багача. Жахливо, до речі, відзначати, що багач вчинив лише гріх бездіяльности: він не побачив Лазаря, не побачив бідняка перед дверима свого дому. Проте це величезний гріх бездіяльности, бо він тривав усе життя і зробив багача жорстокосердим, загасивши в ньому будь-яку здатність любити, і багач занапастив себе. Бездіяльність може бути смертним гріхом. Бездіяльність може привести нас до прокляття. Гріх бездіяльности – це брак любови, ба навіть найважча, найпідступніша форма браку любови.
Тому що відплата не в цьому світі, хвороба, страждання, випробування не є мірилом нашого гріха. Вони є мірилом гріха людства й мірилом відкупительної любови, й від нас вимагається приєднатися до неї. Чому від нас це вимагається? Справді, чому раптом від мене вимагається перейти зі становища багатого в становище бідного?
На це є єдина відповідь. Бо інші робили так до мене, бо першим зробив це Ісус, і вони робили це заради спасення грішників, серед яких був я, і далі є. Треба, щоб хтось давав більше, прощав, давав понад те, що вимагає справедливість. Це таїна відкуплення, що є останньою таємницею страждань. Саме собою страждання не є відкупительним: саме собою страждання є чимось жахливим. Казати, що страждання як таке є відкупительним, було б якимсь мазохізмом. Проте страждання є привілейованим місцем, де лунає заклик до відкуплення, а відкуплення – це любов. У стражданні нас покликано любити й давати більше. Це як відчинені двері.
[1] Офірувати – те саме, що жертвувати