“Коли ж Ірод умер, ось Ангол Господній з’явився в Єгипті вві сні Йосипові, та й промовив: Уставай, візьми Дитятко та матір Його, та йди в землю Ізраїлеву, бо вимерли ті, хто шукав був душу Дитини. І він устав, узяв Дитятко та матір Його, і прийшов у землю Ізраїлеву. Та прочувши, що царює в Юдеї Архелай, замість Ірода, батька свого, побоявся піти туди він” (Матвія 2:19-22).
Ірод помер семидесятилітнім у 4 р. до нашого літочислення, через тридцять шість років після того, як Рим оголосив його царем. Безпосередньо після його смерти мало відбутися місячне затемнення, точну дату якого сучасні астрономи вирахували на 13 березня.
Йосип Флавій, пишучи через кілька десятиліть після смерти Ірода, піддає його суворому осуду: “Він був не царем, а найжорстокішим тираном, який будь-коли добивався до влади. Він замордував велику кількість людей, а доля тих, яких він залишив при житті, була такою сумною, що померлі ще були щасливі. Він не лише катував окремих підданих, але знущався й над цілими спільнотами. Щоб прикрасити чужоземні міста, він пограбував свої власні і робив чужим народам подарунки, які коштували крови юдеям. Внаслідок цього на місці попередньої заможности та достойних древніх звичаїв настало повне зубожіння та моральний занепад. Взагалі, за ті небагато років правління Ірода юдеї зазнали більше недолі, ніж їхні предки впродовж усього часу від виходу з Вавилону і повернення за Ксеркса”.
Протягом тих тридцяти шести років заледве чи був якийсь день без смертного вироку. Ірод не щадив нікого: ні своєї власної сім’ї, ні своїх найближчих друзів, ані священиків, ні, тим більше, простого народу. На його совісті смерть двох чоловіків його сестри Саломеї, його дружини Маріямни та його власних синів Олександра і Арістобула. Свого шваґра він наказав утопити в Йордані, тоді усунув свою тещу Олександру. Двох вчених, які скинули золотого римського орла з храмових воріт, спалено живцем; Гіркана, останнього з роду Гасмонеїв – убито. Благородні родини викорінювалися під пень, багато фарисеїв просто прибрали з дороги. За п’ять днів до своєї смерти цей дід ще наказав убити свого сина Антипатра. І це лише невелика частка злочинів того, який був “диким звіром-правителем”.
Огидний образ цього чоловіка цілком доповнює поставлене йому в провину вбивство дітей у Віфлеємі (див. Матвія 2:16). Після вбивства Антипатра Ірод на смертному одрі визначає в заповіті своїми наступниками трьох своїх молодших синів: Архелая як спадкоємця царства, а Ірода Антипу та Филипа як тетрархів, правителів Галілеї та Переї – частини східного Зайордання, а також території на північний схід від Генезаретського озера. Сім’я визнає Архелая царем, загони найманців Ірода – германці, галли та тракійці – скандують його ім’я. Однак у самій країні на звістку про смерть деспота вибухають повстання такої сили, які перед тим рідко бачив юдейський народ. До гарячої ненависти до роду Ірода домішується гнів проти римлян.
Замість голосіння над Іродом лунають голосіння за його невинними жертвами. Народ вимагає відплати за вчених Єгеду бен Саріфу та Маттатію бен Марґолота, яких спалили, як смолоскипи. Архелай відповідає тим, що посилає на Єрусалим свої загони. В один-єдиний день було вирізано 3000 людей. Двір храму повен трупів. Цей перший вчинок Архелая виявляє його справжній характер – син Ірода не відстає від свого батька ні за жорстокістю, ані за несправедливістю.
Та заповіт потребує ще затвердження від імператора Августа. Тому Архелай та Ірод Антипа один за другим подаються до Риму. Водночас як посольство від Ізраїля до Августа вирушає п’ятдесят старійшин, щоб випросити звільнення від цього “царства”. За відсутности Іродіян заворушення набирають ще серйознішого характеру. Для забезпечення спокою в Єрусалимі розташовано римський легіон. Злий збіг обставин забажав, щоб саме у вирі цих подій прибув один ненависний римлянин – фінансовий прокуратор Августа Сабіній. Незважаючи на всі попередження, він поселяється в палаці Ірода і робить перевірку податків та трибутів Юдеї.
На вихідні у Святе Місто приходять на свято маси прочан, доходить до кривавої сутички. На храмовій площі спалахує запекла боротьба. У римські загони летить каміння. Тоді вони запалюють галереї, вриваються в храм і грабують все, що там знаходять. Сам лише Сабіній забирає з храму 400 талантів. Після цього він мусить якнайшвидше ховатися в палаці.
Почавши з Єрусалиму, повстання як пожежа поширюється по цілій країні. Царські палаци в Юдеї після грабунку пускають за димом. Із сильним римським військом, підсиленим загонами з Бейруту та Аравії, поспішає намісник Сирії. Як тільки ця потуга з’являється перед Єрусалимом, повстанці тікають. Їх доганяють і беруть багатьох у полон. Дві тисячі чоловік розіп’яли.
Римський намісник у Сирії, який віддав цей наказ, увійшов в анали історії через нищівну поразку – це Квінтіллій Вар. Переведений із Сирії до Германії, він програв битву в Тевтобурзькому лісі.
Це була страшна ситуація, коли Йосип по дорозі з Єгипту почув, “що царює в Юдеї Архелай, замість Ірода, батька свого”. Тому він і “побоявся піти туди”.
* * *
“А вві сні остережений, відійшов до країв галілейських. А прибувши, оселився у місті, на ім’я Назарет…” (Матвія 2:22-23).
Багато вчених та письменників славили красу того місця, де Ісус провів Свої дитинство та юність. Святий Єронім назвав Назарет “квіткою Галілеї”. Сучасний Назарет – це невелике поселення. У підвалах будинків вулиць та вуличок на диво багато теслів займаються своєю працею. Тут виготовляють дерев’яні ярма для волів, плуги та різноманітне приладдя, яке колись і, подекуди, ще й тепер, використовували селяни.
Як і в часи Ісуса, жінки набирають воду глечиками, які вони вміло носять на головах, з криниці біля підніжжя пагорба, де б’є маленьке джерело. Це єдине в цілій околиці джерело здавна називається “Айн Маріям” – “Джерело Марії”.
Давній Назарет залишив численні сліди. Він лежав над теперішнім поселенням, там, де на висоті 400 метрів тулилися маленькі глиняні хатки, одна з яких належала теслі Йосипу.
Як і Єрусалим, Віфлеєм теж оточений горами. Однак наскільки відмінними є ці ландшафти, якими відмінними є силуети, наскільки иншою є атмосфера! Над горами Юдеї панує наче погроза і суворість. Величною і суворою є гірська завіса того світу, який народив пророка і безкомпромісного борця, що протиставляє свою волю волі цілого світу, який таврує всяку неправду, виступає проти неморальности, проти викривлення права і проповідує відплату народів і покарання націй.
Оточення ж Назарету – навпаки – мирне, з м’якими контурами і миле. Невелике поселення селян та ремісників обрамляють сади і поля. Приємною зеленню забарвлюють навколишні пагорби гаї фінікових пальм, фігові та гранатові дерева. Поля засіяні пшеницею та ячменем, свої смачні плоди дарують виноградники і всюди на окраїнах та дорогах розкішно буяють яскраві квіти.
Це той ландшафт, з якого Ісус почерпнув багато гарних притч, як-от притчу про сівбу та жнива, про пшеницю та кукіль, про зерно гірчичне, про виноградник та про польові лілеї.
Однак давній Назарет у жодному випадку не був осторонь великого світу. Йдучи з півночі через гори Галілеї, обгинала Назарет військова дорога римлян, а за кілька кілометрів на південь долину Єзреел перетинала давня караванна дорога, жвавий торгівельний шлях Дамаск-Єгипет.