У школі щирости

Я уже згадував, що серед зисків, які приносить зі собою старість, є можливість спонтанно і щиро висловлювати свої емоції з допомогою простої і безпосередньої мови, без надмірної дипломатичності. Все це є виразом внутрішньої свободи, яка становить здобич та привілей похилого віку.

Якщо йдеться про релігійні справи, то завдяки щоденним контактам зі старшими особами я усвідомив, що спроби втішити їх з допомогою старих формулювань зовсім не дієві. Деякі їх зауваження, влучні та безжалісні, примушують замовкнути.

Стара людина не дозволяє себе ошукувати гарними словами, вона відразу помічає порожнечу та облуду, які приховуються за деякими ефектними твердженнями, і просто в очі говорить про це. Наведу кілька значущих прикладів.

А навіщо до неба?

Роза, якій вже давно сповнилося 90 років, віднедавна кличе маму (такі ситуації трапляються доволі часто). Каже, що не може її знайти, що невідомо, куди та пішла, що вони бачилися кілька хвилин тому. Монахиня намагається її заспокоїти, пояснюючи, що мама вже давно не живе. Аби якось розрадити стареньку, каже: «Заспокойтеся: ваша мама тепер на небі. Ви повинні радіти, бо вона дивиться на вас із раю…». Однак Роза заперечливо хитає головою, врешті починає дратуватися. І зганяє злість на мені, хоча я навіть не втручаюся в розмову. «Я не робитиму з цього таємниці. Монахиня розповіла мені, що моя мама пішла туди, нагору і дивиться вниз… Що це за історія? На що тут можна дивитися? Нехай ліпше прийде сюди, так буде ліпше…»

Павліна не погоджується

Павліна також дожила до 100 років у чудовій формі. Ясний розум, відкритість до розмов, спроможність іронізувати. Її спостереження ніколи не були банальними, а деякі твердження видаються дивовижно точними.

Кілька днів тому її неабияк зацікавила стаття, яка з’явилася на шпальтах місійного тижневика. У ній ішлося про убогість, з якою ніяк не може впоратися якась африканська країна. Журналіст описав найдраматичніші аспекти явища, а потім ще й наголосив, що населення цього краю дуже пасивне і навіть не намагається боротися за поліпшення своєї ситуації. Павліна відреагувала на це дуже жваво: «Які дурниці! Та ж неважко зрозуміти, що люди, які голодують, втрачають сили, а це означає, що в них немає енергії, щоб працювати. А коли людина голодна, то і мозок не працює настільки добре, як повинен би…»

Павліна дбає про свій зовнішній вигляд. У неї дуже гарне, фотогенічне обличчя, жваві очі, в яких часом з’являється хитрий блиск. Ця жінка особливо уважно слідкує за тим, аби її одяг був елегантним. Якось у неділю, перед Божественною Літургією, кажу їй: «Павліно, у вас дуже гарна блузка. Виглядаєте просто чарівно…» А вона зиркнула так, ніби хотіла обпекти мене поглядом і відповідає: «Отче, ви то кажете, щоб зробити мені комплімент, чи ви справді так думаєте? Зрештою, отче, ви не є знавцем жіночого одягу…»

Навіть Господь не розуміє…

Останній урок я отримав від Клари, яка скаржиться через численні переживання та різні хвороби. Повторює ніби літанію: «Проблема в тому, що мене ніхто не розуміє…». Я обережно звертаю її увагу на те, що Хтось такий, звісно ж, є.

– Кого ви маєте на увазі?

– Нашого Господа, звісно ж, – відповідаю, цілком переконаний у своїй правоті.

А вона на те:

– Ні. Ісус Христос не може зрозуміти нещасть бідної старенької, яка перебуває в настільки важкій ситуації, як я. Він цього не пережив. Помер надто молодим…

Друзі, якщо хочете зрозуміти, як можна бути щирим, справжнім, навіть зухвалим – не порушуючи водночас принципів доброго виховання – почніть уважно слухати старших людей…

Попередній запис

Незважаючи ні на що життя красиве

Наступний запис

Похорон без... померлого