Франциск і хрест або: Божа школа любови

До стратегії Бога належить час від часу кидати нам під ноги балку, порушуючи наші власні плани і бажання. Здається, що ми інколи цього потребуємо, і до нас варто застосовувати суворі міри, щоб ми побачили, що хотіли вершити власну волю, а не Божу. Однієї перекладини вистачило б, щоб ми стали уважними, але вже друга перекладина спричиниться до утворення хреста, який налягає тягарем. І це відноситься до тактики Бога. Бо лише на хресті, у чорні години самотньої боротьби з “долею”, тим, чого я не бажав, та все ж сталося, зроджується те, що називаємо любов’ю. Уяви собі хвилину, коли будеш звільненим від усього важкого і болючого, усіх проблем і тягарів, цілої твоєї делікатної природи та чутливости. Тоді ти позбувся б насправді великого хреста – але чи віриш, що зміг би тоді ще любити цілим серцем. Мабуть, що ні. Хрест є школою любови та справжньої життєвої мудрости. Бог охоче приймає людей до цієї школи, ті, котрі віддають себе в Його розпорядження, отримують перевагу і проходять інтенсивний курс навчання. Бог не хоче мати звичайних функціонерів, що відсиджують на Його посадових місцях, а люблячих людей з гарячим серцем, людей, які несуть Його хрест. Не один в історії віри хотів вершити для Бога великі діла, на місіях чи доглядаючи хворих, у душпастирській діяльності, а змушений був переживати тягар хреста над собою від власного покликання, невдачі, довголітні окови важкої недуги… Його поставлено перед кінцевим фактом, що має здобувати не людей, а ширити любов для Царства Божого.

Коли довіришся Богові, мусиш розраховувати на те, що Він поведе тебе на хрест як св. Франциска. Коли він виношував великі плани проповідувати віру в Сирії та Марокко, його молодий чин у цей час переживав першу велику кризу, і він бажав взяти у власні руки майбутню долю своєї спільноти, йому довелось терпіти від численних тілесних недуг та душевних страждань. Один брат повідомляє про захворювання шлунку, печінки, селезінки та очей, які завдавали йому багато мук і болю, але найбільше терпів від того, що деякі брати (кількість братів чину в останні роки життя засновника зросла аж до тисячі) стали невірними своєму покликанню і помандрували власними дорогами. Тож він невимовно тяжко страждав і тілом, і душею. У такому становищі легко піддатися сумнівам. Проте він лагідно посміхається, подивляючи дивовижну тактику Бога, Який знає краще, чого потребує чин: не його праці, місіонерства та проводу, а саме його любови.

Якраз під час мук і важких терпінь він пише “Гімн Сонцю”, одну з найпрекрасніших пісень про любов. Цю повноту сили любови подарувала йому школа хреста, що не лише люди, але й усе сотворене – тварини, сонце і місяць, ніч і навіть сама смерть – стали для нього братом і сестрою.

Навчаючись у школі хреста, він вмів вислухати інших, став чутливим до горя співгромадян. Оскільки сам навчився любити, він знаходив час для інших і став активним сподвижником у справах віри, братом усіх.

Інший великий святий, єзуїт, місіонер в Азії Франсуа Ксав’єр (пом. 1552), незадовго до трагічних подій – вибуху, що стався в Китаї, писав до свого настоятеля: “Небезпека, що тебе схоплять, реальна. Але нас потішає думка, що краще бути ув’язненим з любови до Бога, ніж вільним на шляху втечі від страждань хреста…”

Історія про бамбук або: Задля добра інших Бог вимагає останнього

Як читаємо в одній історії, розкішний чарівний сад, що розкинувся на Заході країни серед могутнього царства, милував зір кожного подорожнього. Одного спекотливого дня володар саду проходив вузькими алеями, подивляючи красу. З усіх дерев та зелених насаджень пан найбільше любив бамбука, свого улюбленця. З року в рік граціозний привабливий бамбук виростав, викликаючи щоразу більше замилування. І він добре знав, як безумовно пан його любить, як втішається його пишнотою. Якось господар, перебуваючи в роздумах, наблизився до улюбленого дерева, і бамбук з почуттям глибокої пошани схилив до землі свою барвисту крону.

І ось пан заговорив до нього: “Любий друже! Я потребую твоєї допомоги”. Здалось, що настала найурочистіша хвилина, день особливого вшанування його заслуг. Пан продовжив: “Моє миле прекрасне деревце! Я потребую тебе”. Бамбук лагідно і чемно відказав: “Будь ласка, пане, я радий тобі послужити. Користуйся мною, скільки завгодно”. “Дорогий приятелю, – голос пана звучав доволі серйозно, – щоб користуватись тобою, я мушу обрізати твоє гілля”.

“Обрізати гілля, яке ти сам плекав, вважаючи мене найпишнішим деревом у цілому саду? О, ні, цього ти краще не роби”.

“Коли б ти знав, як боляче мені, наскільки рідним став ти, – голос пана звучав щоразу серйозніше, – але, коли цього не зроблю, не зможу користатися з тебе”.

Мертва тиша залягла в саду. Вітер затамував дихання. Мовчки повільно схилив бамбук свою крону і прошепотів: “Пане, коли немає іншої можливости, чини як забажаєш. Зріж усе, що тобі потрібно”. “О друже дорогий, адже пообрізати мушу листя шовковисте й оксамитові гілки”.

“Змилосердися, пане. Вбережи мене від лиха цього. Зруйнуй мою вроду, однак хоч листя й гілля на мені залиш, благаю тебе”.

“Тоді не зможеш прислужитися мені і це запам’ятай”. Сонце від смутку заховало своє обличчя. Наляканий метелик знявся і полетів кудись. А бамбук, тремтячи в очікуванні того, що згодом мало статися, ледь чутно відповів: “Пане, відрубуй усе, що треба”.

“Зажди, друже мій! Я ще щось учинити з тобою маю. Мушу розрізати тебе надвоє і серце вийняти твоє. Без цього не зможеш послужити до кінця…”

Зажурено похилилось деревце аж до землі. “Розріж і вийми з мене серце!..”

Господар саду учинив так, як велів бамбук. Обрізав усе листя і гілки, зробив посередині розтин і вийняв з нього серце. Тоді поніс його туди, де з джерела била свіжа вода, розливаючи щедро свої потоки на посохлі змучені поля. Там і залишив пан своє улюблене деревце, обережно кладучи на землю. Один кінець обрізаного стовбура поєднав з джерелом, а інший – до водяної ринви на полі.

Джерело дзвеніло радісним співом. Прозора блискуча вода струменіла бурхливим потоком через розбите, розшматоване тіло дерева, впадаючи в канал, розливаючись на посохлі поля, які так довго на неї чекали. Поля засівали насінням, проходили дні, посів сходив, даруючи щедрий рясний врожай, – і наставали жнива.

Цю історію неможливо пояснити, вона надто промовиста. Бог ніколи не покидає Свого задуму, щоб зробити нас знаряддям своєї Любови – з любови до “висохлих піль людських сердець”. І Він має на це право, тому що з власним улюбленим Сином не повівся інакше. Адже коли приглянемось, то дійство Різдва схоже на нашу історію, де Син Божий виконує місію бамбука, а в містерії Великодня Ісус дозволяє вийняти Своє серце, щоб “джерела живої води” змогли потекти в спраглу пустелю світу.

Попередній запис

Зазирати Господеві через плече або: Багато чинів, та одне наслідування

Наступний запис

Криниця серед пустелі або: Бути для інших чимось великим