Як кажуть, старість – не радість. Бо то і склероз (увага, молодь: він розпочинається близько тридцять п’ятого року життя!), і розум вже не той, у похилому віці настає стареча дитинність. Стара людина живе трохи у своєму світі. По суті, доволі часто старша людина на схилі літ стає наче дитина. Я повернуся ще раз до цього питання у своїх роздумах. Постараюся показати, що ця своєрідна дитячість старої людини має богословський вимір, бо в цьому є глибокий замисел Господа Бога, щоб наприкінці свого шляху ми стали дітьми. Якщо так, то в цьому, так би мовити, другому дитинстві людина може бути потішною як мала дитина. Хіба не так? Добре пам’ятаю, як свого часу я з’явився в бабусі озброєний радянським фотоапаратом, який, зате, був оснащений справжнім чудом техніки – японським фотоспалахом.
– Бабусю! – оголосив я з порога. – Зроблю Вам портрет.
Бабуся присіла на ліжко, я сів на крісло навпроти, підготував апарат і спалах, спрямував об’єктив на мою модельку, встановив чіткість і натиснув на спуск. У кімнаті було досить ясно, і я дивився на бабусю крізь невеличке кадрове віконце, тож не був упевнений, що спалах взагалі блиснув.
– Бабусю, – запитав я, – чи спалах в апараті блиснув?
Бабуся у відповідь:
– У лівому оці мені блиснуло, а в правому – ні.
Я не хотів образити бабусю, але не міг стриматися від сміху. Та й вона зорієнтувалася, що сказала щось не так, і сміялася разом зі мною. Хіба міг хтось припустити, що ця фотографія, яку я зробив тоді, була останньою в її житті.
Як я уже згадував, бабця мала від Господа Бога великий дар вдячности за все і радости від усього, дякувала за все і тішилася усім. Єдиний, на мою думку, спосіб зробити так, щоб хрест старости став легким, – це прийняти його з покорою і вдячністю. Адже хрест є в житті кожної людини. Є і завжди буде до кінця. Його можна або проклинати, або за нього дякувати. Переважна більшість людей, серед іншого й старших, вибирає перший варіянт. З ранку до вечора, цілими днями вони нарікають, скаржаться, навіть проклинають свою долю. Вони не зможуть відкрити цієї таємниці, бо їм найчастіше дошкуляє гіркота існування, а не сам хрест. Благословенні ті, хто може з покорою говорити, як біблійний Йов: «Господь дав, Господь взяв». Моя бабуся зуміла і, можливо, за це Господь Бог винагородив її такою гарною смертю. Вона померла вночі, уві сні. Сталося так, що саме вранці наступного дня до неї приїхала моя мама. Коли ніхто не відгукнувся на стук і коли мама зорієнтувалася, що зсередини в замку є ключ, то вона здогадалася, що щось трапилося. Бабуся лежала на ліжку так, як лягла спати ввечері. Можна сказати, що не померла, а заснула, і вночі Господь Бог забрав її до Себе. Я завжди згадую її зі зворушенням і великою теплотою. Вона була першою людиною старшого віку, яка трапилася на моєму життєвому шляху. Завжди дякуватиму Господу Богу за її скромність і покору, за її благодушність і радість, за ту її просту доброту. Врешті за те, що зуміла незвичайно прожити свою звичайну старість. Згодом, уже у священичому житті мені доводилося стільки разів стикатися зі старшими людьми. Вони не завжди були в змозі погодитися з тим, що несе їм старість. Я їм не докоряю і не вважаю їх гіршими. Адже я бачив притулки для людей похилого віку, часто переповнені самотніми і забутими людьми. Бачив обтяжених неміччю, прикутих хворобою до ліжка, калік, паралізованих. Я намагався дати їм трохи душевного спокою, трохи надії, наперекір хресту, який вони несли. Допомагав мені в цьому спогад про мою бабусю, яка, незважаючи на свої страждання і турботи, прожила свою старість у глибокому спокої. Мене не полишає надія, що і ця книжка, яку я намагатимуся наповнити спокоєм і радістю, допоможе і Вам, дорогі старші люди, віднайти у своєму житті ту таємницю, про яку говорив Ісус, яка є найбільшою таємницею Церкви: ярмо Христове солодке, а тягар – легкий. Відкрити цю правду покликані всі люди – старші, самотні, покинуті. Може, ця книжка допоможе Вам торкнутися цієї таємниці у своєму житті.
Колись я зустрів на вулиці свого шкільного приятеля. Як з’ясувалося, ми обоє недавно пережили смерть наших бабусь. Коли почали один одному про них розповідати, то переконалися в тому, що ці жінки ніколи не зустрічалися, але їхні останні роки життя були дуже подібними. Мій приятель розповідав, що після смерті бабусі він годинами просиджував в її помешканні, впорядковував речі, які залишилися після неї, і відкривав світ, якого ніколи раніше не помічав. Пригадував, що колись у неї вдома написав вірша. Прагнув у ньому передати ту красу життя старшої людини, яку він помітив, коли переглядав листи, фотографії та різні дрібниці, які залишилися після померлої. Мене дуже зацікавив цей вірш, і вже за кілька днів мій сумлінний приятель прислав мені текст, який тепер за його згодою тут подаю. Завжди, коли читаю ці слова, відчуваю в них атмосферу того неповторного світу, який так часто бачив у помешканнях людей пенсійного віку. Може, і Ви, дорогі читачі, віднайдете в цих словах хоч часточку тієї дійсности, яка Вас зараз оточує?
Яніна Вечорек молиться за Вітчизну
- Такий сьогодні надворі холод,
- Завтра пенсію маю отримати.
- Морочу тільки Богові голову.
- Божа Мати усміхнена.
- Лампа не горить під образом.
- Просила сусіда відремонтувати.
- Перед війною ми всі були разом.
- Довго оповідати…
- Прошу Тебе, Господи Боже, щоб батареї гріли,
- Щоб тепла вода була.
- І навіщо це все, навіщо стільки люди терпіли?!
- Так мені тих шахтарів шкода…
- Пані лікарка каже, що то стан перехідний,
- Що то серце моє так гупа.
- А Ґеньо ніби був здоровий завжди,
- Та вже двадцять літ його з нами нема…
- Що вони з нами зробили…
- Було стільки гарної молоді…
- Щоби люди більше такого не говорили,
- Бо то зле, як хтось не вірить у Бога.
- Вчини так, Господи Боже, щоб війни не було…
- Трохи паморочиться в голові…
- Людина хоче бути спокійною…
- Одного разу «швидка» вже приїздила…
- Найважливіше, щоб стіною стало наше військо,
- Щоб мали танки, гармати, і все, що треба.
- Щоб нічого з Польщею не сталося,
- Зглянься, Боже, з неба.
- Вітчизну треба любити. На вечірній
- Священик казав, що на все Божа воля…
- Помоліться за Яніну Вечорек,
- Яка померла учора…